Пролог

⋯ Влада ⋯

— Ні, ти не могла цього зробити! — обурено вигукнула Мілана, перегороджуючи мені вихід з кімнати.

— Дай пройти, будь ласка, — спокійно попросила я.

— Чорта з два! — не здавалася вона. — Ти реально відмовилася навчатися у найкращого шеф-кухаря столиці через… цього пришелепкуватого?! Ау! Владо, ти божевільна!

— Він мій друг! І йому потрібна моя допомога!

— Ти закохана в нього по вуха вже скільки? П’ять, сім, десять років?! Досить вже бігати за ним! Він цього не бачить і не цінує!

Я мимовільно насупилася і відвела погляд.

— Це давно в минулому. Немає ніяких поч…

— Ага, немає, — перебила мене сестра. — І саме тому ти відкидаєш пропозицію, яка змінила б твоє життя, щоб працювати… Та я навіть не знаю, ким ти там будеш працювати!

— Мілано, заспокойся вже, — я знову повернула до неї голову. — Це мій вибір. А ті курси — все одно в них немає ніякого сенсу. Там будуть кухарі з багаторічним досвідом, тож мені там поки не місце.

— Яка нісенітниця! — вона нарешті відступила убік. — Ти ж сама в це не віриш. Ще тиждень тому ти немов на крилах літала і з нетерпінням чекала початку. А потім приїхав цей… — вона зневажливо скривилася.

— Його звати Тимур, — не витримала я і різко пішла вперед, оминаючи її. — І він мій найкращий друг.

Друг. Просто найкращий друг. Все!

— І він справжній довбень, який не бачить далі свого носа, — не заспокоювалася Мілана. — До речі, це я твоя найкраща подруга, а він лише приїжджає час від часу і привозить купу проблем.

— Гей, коли це таке було?

— Минулого разу він зірвав твоє побачення, після чого Марк перестав з тобою спілкуватися, — протараторила вона.

— Ой, він все одно мені не дуже подобався, — я нервово посміхнулася і знизала плечима. — А Тимур хотів зробити сюрприз. Це не злочин.

— Він хотів втекти від свого деспотичного батечка! А ти, добра душа, годуєш його, прибираєш за ним, розважаєш його і…

Я знову зупинилася, а потім виставила перед собою руку, стримуючи її.

— Стоп! — різко кинула я. — Годі вже про це говорити. Я прийняла рішення працювати з Тимуром і не збираюся нічого змінювати, окей? Поважай мій вибір.

— Якби це був твій вибір, я б і слова не сказала, — незадоволено пробурмотіла вона, після чого взяла мене за руки й додала: — Владко, прошу, отямся. Я розумію, ти сподіваєшся, що у вас…

— Я ні на що не сподіваюся, — не погодилася я. — Просто хочу спробувати себе у чомусь новому.

— Навіщо, якщо твій талант — це приготування божественних страв?

— Це хобі. І я серйозно, Мілано. Досить. Я не хочу з тобою сваритися, але й слухати це більше не збираюся.

Так, я почала дратуватися. І це цілком могло призвести до великої сварки, якої я, звісно, не хотіла. Але й стримуватися більше не збиралася.

Я доросла жінка, яка сама відповідає за своє життя, а сестра поводиться, ніби я досі маленька скалка у її дупі, яку батьки їй “подарували” на сьомий день народження. Буквально, між іншим. Ми реально народилися в один день.

— Ой, дурепа, — прошепотіла вона, відпускаючи мене. — Він хоч забере тебе?

— Ні, я сказала, що сама приїду, — відповіла, але одразу ж про це пожалкувала.

— Три години труситися в автобусі... Супер, — незадоволено протягнула сестра. — Давно вже пора було здати на права, Владо. Богдан же тисячу разів пропонував тобі купити автомобіль.

Ну от, краще б мовчала.

— Це надто дорого, — я скривилася і відвернулася. — Не хочу бути йому винною.

— Не розумію, чому ти досі не можеш його прийняти. Мама...

— Не починай, — зупинила її й закотила очі. —  Тебе ще Лев там не зачекався?

— Проганяєш? — вона їдко всміхнулася. — Дуже по-дорослому.

Прекрасно! Тепер я відчула себе останнім стервом.

— Мені просто вже скоро виїжджати, — мовила, повернувшись до неї й подивившись у такі рідні, як у мене, сірі очі. — І не треба за мене хвилюватися, — додала й, підійшовши, обняла її. — Це справді те, чого хочу саме я.

Сестра важко видихнула, а потім стиснула мене в обіймах у відповідь.

— Роби як знаєш, люба, — відповіла вже більш лагідним голосом. — Але не дозволяй Мазуру зруйнувати себе. Ти гідна кращого.

— Знаю.

— І як повернешся, з тебе голубці, — раптом додала вона.

— Я можу тобі приготувати майже будь-яку страву світу, а ти… хочеш голубці? — запитала я, розсміявшись.

— Бо вони в тебе нереальні, мала, — з усмішкою заявила сестра і відпустила мене. — З тобою точно все буде добре?

— Аякже, — я впевнено кивнула. — У нас із Тимуром наполеонівські плани, тож мені навіть не буде коли сумувати.

— Тільки спробуй не сумувати, — жартівливо наказала. — Ти сьогодні одразу ж назад?