Епілог

Минув рік.

Оксана й Богдан стояли на оглядовому майданчику «Мост-Сіті центру» і мовчки дивилися на панораму Дніпра, що розгорталася перед ними.

Богдан за цей рік помітно змінився. Він витягнувся, подорослішав, у рисах обличчя з’явилася впевненість, якої раніше не було. У його погляді вже не було тієї дитячої розгубленості — лише спокій і зосередженість.

Вітер ледь ворушив його волосся.

Місто перед ними теж змінилося.

Дніпро більше не виглядав покинутим чи виснаженим. У вікнах знову горіло світло, вулиці ожили, а серед звичних будівель усе частіше з’являлися нові елементи — стримані, але відчутні прояви цифрових технологій, які поступово поверталися в життя людей. Вони більше не виглядали чужими чи загрозливими. Вони стали частиною відновлення.

Живого, обережного, але невпинного.

Оксана перевела погляд на південь.

Десь там, у районі аеропорту, в сутінках блимали вогні дата-центру Наї. За цей рік він розрісся, розкинувшись ширше, ніж раніше, але навіть здалеку не здавався чимось чужим. Швидше — опорою.

Вона ледь помітно посміхнулася і перевела погляд правіше.

Дорога, що вела на південь, була заповнена рухом. Автомобілі тягнулися майже безперервним потоком.

Люди поверталися в покинуті землі

Додому.

Богдан мовчки дивився вперед, потім тихо сказав:

— Вони не бояться.

Оксана похитала головою.

— Ні. Просто почали розуміти.

Він на мить задумався.

— Це тепер інший світ?

Вона подивилася на нього.

— Той самий, — відповіла тихо. — Просто ми в ньому змінилися.

Богдан ледь усміхнувся.

Оксана підняла очі вгору.

Вечірній небосхил повільно перетинали дві іскри.

Вони рухалися плавно, майже невагомо, час від часу зникаючи за тонкими хмаринками й знову з’являючись, ніби граючись у тиші вечора. Іноді вони спалахували яскравіше, немов переморгувалися між собою… або з тими, хто дивився на них із землі.

Оксана довго не відводила погляду.

Потім посміхнулася.

І помахала їм рукою...