Глава 41

Контроль закінчується там,
де починається відповідальність.

 Велика зала засідань у висотці в Нью-Йорку, де колись проходили генеральні асамблеї ООН, була заповнена людьми. Саме тут тепер зібралася Рада СІКОРу.

Вперше за багато років усе керівництво служби було присутнє фізично.

На те, щоб зібратися разом, пішло більше двох місяців. В аналоговому світі це стало складним випробуванням: командуючі корпусів із делегаціями добиралися хто як міг. Більшість перетнула океан морем, хтось здійснив кілька ризикованих перельотів на старих літаках, латиноамериканці долали тисячі кілометрів потягами.

Але найбільший резонанс викликало прибуття делегації Європейського корпусу.

Вони прилетіли на дроні-матці.

Його громада, що височіла в аеропорту, стала місцевою сенсацією — натовпи містян годинами приходили подивитися на машину, яка ще донедавна здавалася неможливою.

У повітрі панувало відчуття, що світ стоїть на порозі великих змін.

* * *

Генерал Малкольм Роудс сидів у кріслі головуючого, трохи схиливши голову. Час від часу він піднімав погляд і повільно оглядав залу.

Його очі ковзали по обличчях.

Різних.

Надзвичайно різних.

Тут зібралися люди з усього світу — із різним кольором шкіри, різними рисами, різним досвідом і різними історіями за плечима. Але зараз усіх їх об’єднувало одне: напружена, зосереджена увага.

Усі дивилися вперед.

На трибуну.

Там уже кілька годин стояли Оксана і Кейтлін, по черзі представляючи нову концепцію устрою світу.

Їхні голоси звучали рівно і впевнено, без зайвих емоцій, але в кожному слові відчувалася вага того, що вони пропонують. Це вже не було обговоренням чи гіпотезою — це був проєкт майбутнього, який мав замінити те, що щойно остаточно зламалося.

Оксана обвела поглядом зал.  На мить замовкла, ніби вирішуючи, з якого боку підійти до головного, і заговорила знову — спокійніше, але глибше.

— Тепер, коли всі документи стали загальним надбанням, ми вперше бачимо повну картину, — сказала вона. — Без купюр. Без виправдань.

Вона провела поглядом по залі.

— І ця картина проста. І водночас страшна.

У залі не було жодного руху.

— Пів століття тому людство створило силу, яку не змогло зрозуміти. Не змогло контролювати. І навіть не спробувало відповідально використати.

Голос її залишався рівним.

— Група людей, одурманених ідеями імперської величі, створила розумну мережу — Дісонет. Вони вкладали в неї власний світогляд. І отримали закономірний результат.

Кейтлін ледь помітно кивнула.

— На основі цього світогляду Дісонет зробив висновок про людство, — продовжила Оксана. — Помилковий. Але логічний з його точки зору.

Кілька людей у залі напружилися.

— І лише самопожертва іншої мислячої системи тоді врятувала людей.

Коротка пауза.

— Але ціною цього стала Велика Відключка.

Вона не підвищувала голосу. І саме тому слова звучали важче.

— Десять років тому історія повторилася. Через недбалість і недалекоглядність двох людей частина Дісонету була реактивована у вигляді Куратора.

У залі хтось тихо видихнув.

— І лише за збігом обставин у той самий час була відновлена частина Гармонету — цифрова сутність, яку ви знаєте під ім’ям Марічка.

На мить у її голосі з’явилася майже невловима теплота.

— І знову людство вижило.

— І знову ціною знищення двох мереж, — тихо додала Кейтлін.

Оксана кивнула.

— А тепер — те, свідками чого стали всі ми.

Вона трохи подалася вперед.

— І знову недбалість людини призвела до трагедії.

Тиша стала майже відчутною фізично.

— То, можливо, проблема не в технологіях?

Вона витримала паузу.

— Можливо, настав час переосмислити роль цифрових систем у нашому житті.

Кілька секунд у залі панувала тиша.

Потім підвівся один із командуючих — сивий чоловік у темній формі з нашивками Австралійського корпусу. Він не поспішав, ніби даючи собі час сформулювати думку, але коли заговорив, у його голосі не було жодного сумніву.

— За останні роки мій корпус втратив сотні людей, — сказав він рівно. — Ми стримували те, що ви зараз називаєте “наслідками неправильного використання технологій”.

Він коротко провів поглядом по залу.

— І стримували успішно.

Кілька людей ледь помітно кивнули.

— Ви говорите про помилки системи, — продовжив він. — Але без цієї системи у вас би не було можливості зараз стояти на цій трибуні.

Він повернувся до Оксани.

— Централізований контроль — це не проблема. Це єдина причина, чому ми досі існуємо.

У залі знову піднявся приглушений гул.

Інший командуючий, кремезний чоловік із нашивками Азійського корпусу, підвівся майже одразу.

— Ми воювали не з концепціями, — сказав він різко. — Ми воювали з реальними загрозами.

Його голос був жорсткішим.

— І кожного разу, коли ми послаблювали контроль, ми платили за це людьми.

Він зробив крок уперед.

— Ви пропонуєте розосередити управління. Добре. А хто нестиме відповідальність, коли це не спрацює?

Питання зависло в повітрі.

— Хто відповідатиме за наступну катастрофу?

Тиша стала густішою.

Ще один голос озвався зліва — цього разу спокійніший, але не менш твердий.

— СІКОР — не ідеальний, — сказав один із командуючих. — Але він працює.

Він на мить замовк.

— І я не бачу альтернативи, яка довела свою ефективність.

Оксана не поспішала відповідати.

Вона уважно подивилася на кожного, хто щойно говорив, і спокійно кивнула.

— Ви праві.

У залі на мить запала тиша.

— Ви стримували загрози. Ви втрачали людей. Ви робили те, що було необхідно.

Вона зробила крок від трибуни.

— І саме тому ми зараз тут.