Глава 39

Щоб знищити темряву,
іноді треба ввійти в неї.

 Юхно, Кейтлін і Ямпольський стояли на бетонних плитах летовища й мовчки дивилися на громаду дрона-матки, що височіла перед ними. Навіть для тих, хто знав про її існування, побачити цю машину зблизька було зовсім іншим відчуттям. Її темний корпус, укритий матовими бронепластинами, ще зберігав сліди недавніх ударів по силовому полю, а вздовж контурів повільно згасали неонові відблиски. Важкі двигуни вже працювали тихіше, але повітря навколо машини все ще тремтіло від залишкової вібрації.

Позаду командирів юрмилися офіцери, техніки й працівники аеропорту. Дехто навіть не приховував подиву й стояв із роззявленими ротами, переводячи погляд із дрона на своїх командирів, ніби намагаючись зрозуміти, чи все це не сон.

У череві машини тихо клацнуло, масивний люк почав повільно відчинятися, і з темряви висунувся трап. Усередині, біля самого виходу, Оксана озирнулася до Наї й тихо сказала:

— Зачекай тут. Не будемо шокувати їх усіх одразу.

Ная слухняно схилила голову.

— Прийнято.

Першими на бетон ступили Оксана й Богдан. За ними вийшов Зозуля. Він одразу випростався й коротко відрапортував Юхну та Ямпольському про прибуття й стан групи, але Богдан його вже не слухав. Хлопчик завмер, широко розплющивши очі, й не зводив погляду з Кейтлін.

У цьому сірому, холодному хаосі вона й справді виглядала мов сонячний промінь. Вогняне волосся спадало на плечі, блакитні очі світилися цікавістю, а розсип ластовиння на світлій шкірі робив її ще живішою й теплішою. Для Богдана вона, мабуть, і справді була схожа на якесь диво.

Він зачаровано видихнув:

— Яка красива тьотя…

Кейтлін кліпнула. Навіть не знаючи української, вона миттєво зрозуміла, що йдеться саме про неї, і її щоки залив легкий рум’янець.

Оксана одразу смикнула сина за плече.

— Цить, малий ловеласе!

А тоді вже англійською, трохи винувато усміхнувшись, звернулася до Кейтлін:

— Вибачте, міс. Він у мене ще такий безпосередній. Дитина…

Богдан насупився, підняв голову й раптом чистою англійською, майже без акценту, серйозно заявив:

— І зовсім я не дитина. Я вже дорослий. А тьотя красива… Вона наче частинка сонечка, що спустилася на землю.

Кейтлін зашарілася ще дужче. Юхно не втримався й тихо пирхнув собі під ніс, Ямпольський ледь помітно усміхнувся, а Оксана лише закотила очі й важко зітхнула, зрозумівши, що сперечатися з сином марно.

Кейтлін ще мить стояла, усміхаючись і ховаючи збентеження, а потім, ніби прийнявши якесь внутрішнє рішення, зробила кілька кроків уперед. Вона зупинилася просто перед Богданом, трохи нахилилася й простягнула йому руку.

Хлопчик розгублено кліпнув, але серйозно, майже по-дорослому, потиснув її.

Кейтлін урочисто й дуже серйозно сказала:

— Дякую. Ти справжній джентльмен. Таких вишуканих компліментів мені ще ніхто не говорив.

Богдан одразу зашарівся, але руку не відпустив. Кейтлін усміхнулася ще тепліше й, уже з неприхованою цікавістю, запитала:

— А звідки ти так добре знаєш англійську?

Богдан знизав плечима, ніби це було найзвичайнішою річчю у світі.

— Мої світлячки допомагають мені відповідати будь-якою мовою.

Кейтлін здивовано звела брови й перевела запитальний погляд на Оксану.

Оксана ледь усміхнулася.

— У його організмі функціонує нейромережа, — спокійно пояснила вона. — Вона виконує функцію захисту й паралельно є окремим штучним інтелектом із власною свідомістю.

На кілька секунд над летовищем запала дивна тиша. Навіть ті офіцери й техніки, які до цього перешіптувалися між собою, тепер завмерли й дивилися на Богдана так, ніби вперше побачили його по-справжньому.

Кейтлін повільно кивнула, не зводячи з хлопчика погляду.

— Це… вражає.

Потім вона випросталася, приклала долоню до грудей і, вже цілком офіційно, представилася:

— Капітан Кейтлін О'Коннор. Інженер-аналітик Центрального командування Європейського корпусу. Я дуже багато чула про вас і тепер надзвичайно рада знайомству.

Оксана відповіла:

— Старший лейтенант Оксана Гриненко, Українське відділення.

Богдан трохи зніяковіло кивнув, але мужньо витримав урочистість моменту.

Кейтлін знову подивилася на нього, і в її блакитних очах тепер було вже не лише тепло, а й щире професійне захоплення.

— Це справді неймовірно.

Оксана ледь усміхнулася.

— О, повірте… це ще не все, чим можна вразити присутніх.

Вона повільно обернулася до дрон-матки, що все ще височіла за її спиною, і голосно сказала:

— Ная, виходь.

І в ту ж мить всі погляди знову повернулися до темного люка в череві машини.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

Лише важко гули двигуни, а по корпусу машини ще бігали згасаючі відблиски бортових вогнів.

Потім у темряві з’явився силует.

Струнка жіноча постать повільно вийшла на край трапа й на мить завмерла під холодним світлом прожекторів. Коротке волосся, що переливалося арктично-блакитними й м’якими ліловими відтінками, злегка ворухнулося від пориву вітру. На світлі чітко проступили тонкі, мов намальовані сріблом, лінії на її обличчі, схожі на друковані доріжки мікросхеми. Над одним оком спалахнув і ожив прозорий голографічний монокль, а сині очі світилися спокійним, майже нелюдським світлом.

На ній була іридисцентна футуристична куртка, що змінювала відтінки від синього до фіолетового й срібного залежно від кута світла, і цей блиск дивно контрастував із сірістю бетону, ніччю та суворими формами військових.

Ная повільно рушила вниз по трапу.

Кожен її крок був точним.

Вивіреним.

Надто плавним для людини.

Надто впевненим для машини.

Вона йшла легко, майже ковзаючи, і в цьому русі було щось заворожливе: поєднання краси, сили й холодної цифрової досконалості. Вітер грав пасмами її волосся, а монокль час від часу спалахував, скануючи присутніх.