Глава 38

Іноді порятунок
виглядає як загроза.

...

— Він величезний! — майже закричав черговий офіцер, усе ще стоячи на порозі кабінету.

Його обличчя було білим, очі вирячені від жаху, а груди важко ходили після стрімкого бігу коридорами штабу. У кабінеті миттєво запала напружена тиша. Юхно різко підвівся з крісла, і вся м’якість, яка ще хвилину тому з’являлася в його голосі під час розмови про Оксану, зникла без сліду.

— Ви змогли якось класифікувати об’єкт? — коротко й жорстко запитав він.

Офіцер ковтнув повітря, намагаючись зібрати думки.

— Цифрові архіви наразі недоступні, пане генерале… Але з того, що вдалося встановити по пам’яті… — він запнувся, ніби сам не вірив у власні слова, — це дрон-матка Дісонету!

На якусь мить у кабінеті все завмерло. Кейтлін повільно звелася з крісла, не зводячи погляду з офіцера. Ямпольський витріщився на нього так, ніби чекав, що той зараз скаже, що помилився. Юхно мовчки стиснув щелепи, і лише жовна заграли на вилицях.

Першим отямився Ямпольський.

— ДО БОЮ!!! — заревів він так, що голос ударив по бетонних стінах.

Він уже кинувся до дверей, але за два кроки різко загальмував, люто вилаявся й з досадою вдарив кулаком по косяку, згадавши, що зв’язок тепер працює в ручному, майже доісторичному режимі.

— Сподіваюся, розрахунки й без моїх команд знають, що робити! — гаркнув він і, більше не гаючи ні секунди, вискочив у коридор.

Юхно рвонув слідом, Кейтлін — за ним, а офіцер, який приніс звістку, ледь устиг відскочити вбік, звільняючи їм дорогу.

* * *

Дрон-матка повільно йшов у нічному небі, розрізаючи низькі хмари масивним темним корпусом. Під ним пропливали чорні поля, поодинокі вогники сіл, темні стрічки доріг і зрідка — спалахи аварійного освітлення на блокпостах чи військових об’єктах. У її броньованому череві глухо гули двигуни, вібрація проходила по металевих конструкціях і віддавалася в сидіннях, де мовчки сиділи люди, але для Наї це був не просто політ.

Це було відчуття цілісності.

Вона одночасно була всюди.

У людській периферії, що сиділа серед них і дивилася у вузький ілюмінатор; у сенсорному куполі над корпусом, який сканував простір на сотні кілометрів уперед; у двигунах, що коригували тягу тисячі разів за секунду; у стабілізаторах, які змінювали кут атаки, ловлячи пориви вітру; у тисячах потоків даних, що текли крізь неї безперервною рікою. Вона бачила температуру повітря, щільність хмар, рівень вологості, радіолокаційне випромінювання, теплові контури на землі, сигнали старих військових радарів і хаотичні електромагнітні сплески аварійних систем.

І в цьому була… гармонія.

Не людська радість.

Не захват.

Не ейфорія.

Щось інше.

Ідеальна відповідність форми й функції.

Абсолютний контроль.

Рух.

Швидкість.

Простір.

Уперше після свого пробудження Ная не просто існувала.

Вона летіла.

Попереду, крізь нічну серпанкову імлу, починали проступати обриси Києва. Спершу — розсипані вогні околиць, потім темні масиви багатоповерхівок, поодинокі лінії освітлених магістралей і чорна стрічка Дніпра, над якою висів тьмяний відблиск міста.

А там, унизу, вже ширилася тривога.

По периметру оборонних рубежів миготіли сигнальні вогні. По бетонних майданчиках бігали люди. Крізь темряву повільно підіймалися пускові естакади старих, але все ще боєздатних систем ППО, що ще з часів війни залишалися на бойовому чергуванні. Важкі зенітні установки, мов механічні звірі, поверталися в її бік, задираючи в небо чорні стволи. По корпусах машин пробігали відблиски прожекторів, а в командних пунктах лунали уривчасті крики й команди.

Ная бачила все.

Кожну гарячу точку.

Кожен радар.

Кожен рух.

Коли дрон-матка наблизився до першого рубежу оборони, ніч попереду раптом спалахнула.

Перша ракета зірвалася з пускової естакади, лишаючи за собою вогняний слід.

Майже водночас із нею заговорили зенітки.

Темрява вибухнула сліпучими трасерами.

Земля плюнула вогнем їй назустріч.

* * *

Командир розрахунку ППО стояв біля відкритого люка командної машини й не зводив очей із неба. Над темною смугою лісу швидко збільшувалася громада гігантського дрона-матки, і навіть людині без спеціальної підготовки було зрозуміло: така ціль не може вислизнути. Надто велика. Надто повільна. Надто впевнена у власній невразливості.

Він бачив, як перші ракети впевнено йдуть їй назустріч, залишаючи в темряві яскраві вогняні шрами. Поруч бійці гарячково працювали біля пускових установок: брязкіт металу, короткі команди, важке дихання, клацання замків. Перезарядка йшла майже наосліп, на автоматі, вивченими до болю рухами.

Командир навіть дозволив собі коротку думку, що зараз усе закінчиться.

Але в останню мить дрон ледь помітно змінив положення в просторі. Його масивний корпус зробив майже недоступний людському оку нахил уздовж поперечної осі — плавний, математично точний, наче рух хижого птаха на повітряному потоці. Ракети просвистіли під ним, розірвавши темряву далекими вибухами.

Командир вилаявся.

— Вогонь! Знову!

Новий залп рвонув у небо майже відразу. Цього разу ракет було більше. Вони йшли щільним роєм, перекриваючи весь сектор, і командир уже був певен: тепер ця клята машина не вислизне.

Та дрон навіть не спробував ухилятися.

Він продовжував іти вперед тією ж швидкістю, мов узагалі не сприймав атаку як загрозу.

Коли ракети наблизилися, по контуру його корпусу раптом спалахнув тонкий неоновий кокон силового поля. Спершу — ледь помітний, мов електричний ореол, а за мить він став яскравішим, щільним, майже матеріальним. Ракети врізалися в нього одна за одною й безсило гасли, розсипаючись вогненними спалахами, які не завдали машині жодної шкоди.