Глава 37

Навіть смерть
можна змусити служити.

…

У лабораторії стояла така тиша, що було чути лише рівне гудіння серверів і чиєсь важке дихання.

Ная не рухалася. Її очі все ще палали яскравим неоновим світлом. По прозорому моноклю шалено бігли ряди символів, миготіли схеми, графіки й потоки коду. Здавалося, минула вічність. Ніхто не наважувався говорити.

Богдан стояв, міцно стиснувши руку Оксани.

Громов завмер біля дверей.

Зозуля сидів за столом, не зводячи з Наї важкого погляду.

І раптом…

Ная повільно моргнула. Світло в її очах згасло, залишивши лише холодний блакитний відблиск. Вона обвела присутніх поглядом.

— Аналіз завершено.

У лабораторії стало ще тихіше. Навіть Богдан затамував подих.

Оксана першою не витримала.

— Ну?

Ная ледь нахилила голову. Її голос звучав рівно, але в ньому вчувалася незвична напруга.

— Мені вдалося розібрати структуру коду.

Зозуля подався вперед. Громов завмер біля дверей.

— І? — коротко кинув він.

Ная на мить заплющила очі, ніби систематизуючи інформацію.

— Одразу видно, що цей код створювала не людина.

Усі мовчали.

— Архітектура нестандартна. Логіка побудови нелінійна. Частина модулів самостійно перебудовується в процесі аналізу.

Оксана насупилася.

— Самонавчання?

— Ні, — одразу відповіла Ная. — Самовідновлення.

Вона підняла руку, на якій ще був відкритий порт.

— Якби код перебував у мережі, зламати його було б майже неможливо.

Монокль коротко блиснув.

— Він постійно перебудовує структуру, змінює сигнатури й поновлює пошкоджені ділянки.

Зозуля тихо вилаявся.

Ная кивнула.

— Саме ізольованість цього носія дала мені можливість завершити аналіз.

Кілька секунд вона мовчала. І тоді додала:

— Але є і позитивний момент.

Усі напружилися.

— Це не штучний інтелект.

У кімнаті ніби стало легше дихати. Громов видихнув. Оксана заплющила очі на мить.

Ная продовжила:

— Це лише комп’ютерна програма.

Зозуля повільно кивнув.

— А отже…

Ная перевела погляд на нього.

— Її можна нейтралізувати.

Кілька секунд у лабораторії панувала тиша. Новина про те, що вірус можна знищити, ніби трохи послабила напругу, яка весь цей час висіла в повітрі. Зозуля першим важко видихнув, потер обличчя долонею і, дивлячись просто на Наю, тихо запитав:

— Якщо це лише програма… тоді хто нею керує?

Ная не відповіла одразу. Її погляд повільно ковзнув по присутніх: по втомленому Зозулі, по напруженій Оксані, по розгубленому Громову… і зупинився на Богданові. Хлопчик мимоволі здригнувся й сильніше стиснув мамину руку. Ная дивилася на нього довго, майже по-людськи тепло, а потім тихо сказала:

— Я думаю, розгадка криється в тобі, братику.

Богдан розгублено кліпнув.

— В мені?..

Оксана різко перевела погляд із Наї на сина. Зозуля насупився ще більше. Громов переводив очі з одного на іншого, явно нічого не розуміючи.

Ная зробила кілька кроків до Богдана. Монокль коротко блиснув, аналізуючи його стан, але голос її залишався спокійним і рівним.

— У тобі живе сама система. Її повна, природна форма. Та, якою вона була задумана від самого початку.

У лабораторії стало ще тихіше.

— А десь там існує інша. Неповна. Спотворена. Вона успадкувала частину її функцій, але розвивалася окремо, без контролю і без… людяності.

Богдан дивився на Наю широко розплющеними очима, ніби намагався осягнути кожне слово.

— І я думаю, — тихо додала вона, — що саме ти можеш допомогти мені зрозуміти її.

Ная ще кілька секунд мовчала, ніби десь у глибині своєї мережі продовжувала обробляти нові потоки інформації. Її монокль час від часу спалахував, а по прозорій поверхні швидко бігли ряди символів. Нарешті вона перевела погляд із Богдана на Зозулю й спокійно сказала:

— Навіть після аналізу коду я не можу виробити конкретну стратегію боротьби з ворожою мережею.

Зозуля насупився.

Ная продовжила тим самим рівним голосом:

— Наявних даних недостатньо. Мені потрібна додаткова інформація: структура зараження, джерела сигналу, масштаби поширення і характер дій іншої системи.

Зозуля з досадою видихнув і втомлено потер перенісся.

— Усе було б значно простіше, якби ми могли користуватися зв’язком, як раніше.

Він важко підвівся зі стільця й зробив кілька кроків лабораторією, намагаючись зібрати думки.

— А так доведеться їхати до Києва. Може, там вдасться отримати більше даних.

Громов, який досі мовчки стояв біля дверей, одразу відгукнувся:

— Мій вертоліт до ваших послуг. Можемо вилітати хоч зараз.

Зозуля вже хотів погодитися, але Ная спокійно похитала головою.

— Не треба.

Ная нічого не пояснила. Лише спокійно перевела погляд на присутніх, потім ледь підняла руку й показала в бік виходу.

— Давайте вийдемо на вулицю.

У її голосі не було ні тривоги, ні поспіху. Саме це змусило всіх мовчки підкоритися.

Зозуля першим рушив до дверей.

За ним — Оксана, Богдан, Громов і решта.

Нічне повітря зустріло їх прохолодою й запахом вологого бетону. Над старим аеродромом висіло важке темне небо, де крізь розірвані хмари зрідка пробивалися тьмяні зорі. По периметру майданчика світили прожектори, відкидаючи довгі ламані тіні.

Ная вийшла останньою.

Зупинилася.

Підняла руку й вказала в дальній кут майданчика.

— Дивіться.

Кілька секунд нічого не відбувалося.

…І тоді знизу почав підійматися він.

Гігантський дрон-матка Куратора.

Його корпус мав форму сплюснутого чорного диска, витягнутого вперед, мов тіло хижої морської істоти. Передня частина звужувалася в загострений ніс, схожий на дзьоб або таран, а задня розходилася широкими сегментованими площинами, між якими ховалися основні маршові двигуни. Уздовж усього корпусу тягнулися матові броньовані пластини, покладені внахлист, немов луска гігантської механічної тварини, а між ними пульсували тонкі лінії холодного синьо-фіолетового підсвічування, схожі на нервові волокна під шкірою.