Глава 36

Іноді відповідь
наближається сама.

 Ямпольський вийшов із автомобіля й важко ступив на холодний бетон летовища.

Вітер одразу вдарив у обличчя. Рвучкий. Вологий. Пронизливий. Він свистів над злітною смугою, шарпав поли форменої куртки й ніс із собою запах сирості та пального. Небо над Києвом затягнуло важкими сірими хмарами. Десь далеко гуркотів грім, хоча дощ іще не почався.

Ямпольський підняв комір куртки й звів очі вгору. У сірому небі, крізь низькі хмари, з’явився літак. Старий транспортний Boeing. Пошарпаний. Із вицвілими бортами й темними слідами численних ремонтів. Та навіть крізь подряпини вже можна було розгледіти емблему Європейського корпусу СІКОРу.

Ямпольський мимоволі стиснув щелепи. Начальство. Саме зараз.

Літак різко хитнуло. Потім ще раз. Масивний корпус пішов убік під сильним поривом бокового вітру. На мить здалося, що машина ось-ось завалиться на крило. Один із офіцерів аеродромної служби нервово видихнув поруч.

— Хоч би сіли…

Ямпольський скосив на нього погляд.

Той ковтнув.

— Ми не можемо дати їм нормальний диспетчерський супровід. Радіомаяки мовчать. Автоматичне наведення не працює. Вони йдуть майже всліпу… по паперових картах.

Ямпольський мовчки дивився в небо.

Літак знову смикнуло. Корпус просів нижче. Ще нижче. Шасі важко вдарили об бетон. Літак підскочив. Знову торкнувся смуги. Похитнувся. Але втримався.

Рев двигунів прокотився летовищем. Машина важко пригальмувала й звернула на руліжну доріжку.

Ямпольський повільно видихнув.

— Сіли…

Літак ще котився руліжною доріжкою, важко погойдуючись на нерівностях старого покриття, коли Ямпольський уже рушив уперед, не чекаючи повної зупинки. Вітер шарпав його куртку, холодний і вологий, але полковник, здавалося, цього навіть не помічав. Усі його думки зараз зводилися до одного: хто саме вийде з цього пошарпаного «Боїнга» і з якими наказами.

Транспортник нарешті завмер. Кілька секунд нічого не відбувалося, лише двигуни ще глухо гуділи, поступово скидаючи оберти. Потім із металевим скреготом відчинилися бічні двері, і вниз почала повільно опускатися рампа.

Першим на ній з’явився Юхно.

Він спускався швидко, майже не тримаючись за поручні, наче боявся втратити ще бодай хвилину. На ньому була зім’ята форма, вкрита плямами мастила й пилу, обличчя осунулося, а під очима залягли темні кола. Схоже, останні кілька діб він теж майже не спав. Та попри втому, у його рухах відчувалася знайома жорстка енергія людини, яка звикла діяти, а не чекати.

Слідом за ним з’явилася Кейтлін О’Коннор.

Навіть у польових умовах вона виглядала так, ніби щойно вийшла з командного брифінгу: підтягнута, зібрана, у формі Європейського корпусу, з вогняним волоссям, яке вітер одразу ж розкидав по плечах. Її пронизливо-блакитні очі швидко ковзнули по летовищу, по техніці, по постатях охорони, оцінюючи обстановку за лічені секунди.

Ямпольський витягнувся.

Юхно зупинився просто перед ним і різко запитав:

— Доповідай.

У цьому короткому слові було все: втома, роздратування і готовність рвати на шматки за погані новини.

Ямпольський коротко вдихнув.

— Станом на зараз Київський штаб працює в ручному режимі. Зв’язок із Північним сектором втрачено. Західний сектор мовчить. Із Південно-Східним цифровий контакт заборонений через загрозу зараження. Оборона міста підтримується патрулями й гарнізоном. Паніки серед цивільного населення поки що немає.

Юхно мовчки вислухав.

Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.

Потім Ямпольський видихнув, і в його голосі раптом зникла вся офіційність.

— Іване… радий вітати тебе на Батьківщині.

На мить кутик його губ смикнувся в гіркій усмішці.

— Шкода, що за таких обставин.

Юхно важко видихнув.

— Та вже які є…

І вони міцно обнялися.

Коротко.

По-чоловічому.

Без зайвих слів.

Відступивши на крок, Ямпольський перевів погляд на Кейтлін. Ледь примружився. І холодно, майже сухо промовив англійською:

— Welcome to Ukraine, captain  O’Connor.

Кейтлін одразу вловила тон. Ледь усміхнулася кутиком губ.

— Thank you, colonel.

Юхно скоса глянув на них обох. І лише тоді, вже знову серйозно, запитав:

— Ямпольський… скажи мені одне. У вас тут хоч щось ще працює нормально?

Полковник витримав паузу. Подивився йому просто в очі.

— Люди.

Ямпольський жестом запросив гостей до чорного броньованого позашляховика, що чекав біля злітної смуги. За хвилину машина вже мчала порожніми вулицями Києва у бік штаб-квартири на Арсенальній. За вікнами миготіли поодинокі ліхтарі аварійного освітлення, темні фасади будинків і поодинокі патрулі СІКОРу. Місто жило, але ніби затамувавши подих.

Кейтлін сиділа навпроти, схрестивши руки на грудях, і дивилася у вікно. Юхно й Ямпольський розмістилися поруч. Кілька хвилин у салоні стояла тиша, порушувана лише глухим шумом двигуна та посвистом вітру за броньованими вікнами.

Нарешті Ямпольський нахилився ближче до генерала й тихо, українською, сказав:

— Даремно ти взяв її з собою.

Юхно скосив на нього погляд.

— У сенсі?

Полковник ледь кивнув у бік Кейтлін.

— Вона занадто вже гарна для роботи в такій серйозній ситуації.

Юхно не стримав усмішки.

— А-а… ось ти про що.

Ямпольський теж ледь усміхнувся.

— Ти ж пам’ятаєш, якого рейваху тут наробила одна красуня-білявка десять років тому?

Юхно тихо засміявся.

— Ще б пак її забути.

Він похитав головою й, уже серйозніше, додав:

— Але Кейтлін — професіонал. Її знання можуть нам дуже знадобитися.

І, знову всміхнувшись, сказав:

— Тому сподіваюся, що твій особовий склад чоловічої статі все ж таки зможе встояти перед її ірландською красою.

Ямпольський коротко засміявся.