Глава 35

Іноді порятунок
не відрізнити від загрози

...

— У мене важливий пакет із Києва для майора Зозулі. — повторив Громов.

Капітан Кузьмицький машинально перевів погляд на металевий кейс у руці старшого лейтенанта, потім знову на нього.

— Пакет? — перепитав він, насупившись. — А чому в такий… дивний спосіб? Ви що, не могли передати через стандартні канали?

Громов кілька секунд дивився на нього втомленим поглядом. Потім коротко видихнув.

— А… то ви ще нічого не знаєте.

Його голос миттю змінив атмосферу.

Богдан перестав усміхатися. Оксана напружилася. Кузьмицький повільно випростався.

— Не знаємо чого?

Громов обвів усіх важким поглядом.

— Усі стандартні канали зв’язку СІКОРу заражені.

Капітан кліпнув.

— Чим?

Громов стиснув щелепу.

— Невідомою цифровою сутністю.

Запала тиша. Десь позаду глухо стукнув об бетон приклад чиєїсь зброї. Один із бійців тихо вилаявся. Оксана зблідла.

— Що значить… “сутністю”?

Громов провів долонею по обличчю.

— Кілька днів тому почалися збої. Потім — масові відмови систем. Потім — зараження.

Він ковтнув.

— Варто лише відкрити сеанс зв’язку… і вона проникає в систему.

Кузьмицький машинально опустив погляд на рацію в руці. Повільно відвів її вбік.

— Наскільки швидко? — тихо запитала Оксана.

— Секунди.

Запала важка тиша.

— Київський штаб ще працює, — глухо сказав Громов. — Але в ручному режимі. Північний сектор мовчить. Західний — теж. Із Південно-Східним цифровий контакт заборонений. Саме тому я тут.

Він підняв кейс трохи вище.

— Наказано доставити особисто.

Капітан Кузьмицький повільно кивнув.

— Зрозуміло… — коротко сказав він. — Майор Зозуля зараз у Дніпрі. Треба якнайшвидше доставити вас туди.

— Не треба.

Голос пролунав несподівано, спокійно й чітко. Усі одночасно  озирнулися. Із напівтемряви ангару вийшла Ная.

Громов застиг. На мить просто витріщився. Потім різко зблід. Рука миттєво смикнулася до кобури.

— Це що за…

Клац.

Клац-клац-клац.

Повітря розірвав металевий звук затворів. Громов завмер. З усіх боків у нього вже дивилися стволи автоматів. Бійці Кузьмицького спрацювали миттєво. Десяток прицілів зійшлися просто на ньому.

Капітан навіть не озирнувся.

Лише холодно сказав:

— Повільно прибери руку.

Громов важко ковтнув. Його очі металися між озброєними людьми… і дивною істотою, що спокійно стояла перед ним.

Ная трохи нахилила голову. Монокль коротко блиснув.

— Рівень загрози знизиться, якщо об’єкт виконає команду.

Оксана спокійно зробила крок уперед.

— Спокійно, лейтенанте.

Її голос прозвучав рівно, жорстко й упевнено. Вона перевела погляд на бійців Кузьмицького.

— І ви всі теж заспокойтесь. Зброю вниз.

Клацання затворів стихли не одразу, але стволи повільно опустилися. Оксана знову подивилася на Громова.

— Ви перебуваєте на секретному об’єкті СІКОРу, де проводиться відпрацювання взаємодії зі штучним інтелектом рівня AGI і вище.

Вона ледь повернула голову в бік Наї.

— Перед вами — периферійний інтерфейс даної мережі.

Громов важко ковтнув.

Оксана не дала йому вставити ні слова.

— Я - старший лейтенант Гриненко. Курую цей напрямок робіт.

Ледь помітний кивок у бік Кузьмицького.

— Капітан Кузьмицький — командир гарнізону об’єкта.

Пауза. Її смарагдові очі вп’ялися в Громова.

— Вам усе зрозуміло?

Громов ковтнув і машинально випростався.

— Так точно.

Оксана ще кілька секунд дивилася на нього, ніби оцінюючи, чи не буде нових сюрпризів. Потім перевела погляд на Наю.

— То чому нам не треба зараз їхати до Зозулі?

Ная завмерла лише на мить. Монокль коротко спалахнув.

— Тому що мої детектори фіксують наближення автомобіля на дальніх підступах до об’єкта.

Усі мимоволі озирнулися, ніби могли щось побачити крізь бетонні стіни.

Ная продовжила тим самим спокійним голосом:

— Попередня ідентифікація: транспортний засіб майора Зозулі.

Коротка пауза.

— Імовірність його присутності в автомобілі — дев’яносто сім відсотків.

Кузьмицький хмикнув.

— Отже, сам їде.

Ная ледь нахилила голову.

— Висока ймовірність.

Громов кліпнув.

— Звідки ви…

Ная перевела на нього погляд.

— Камери периметра. Тепловізори. Датчики руху. Радіолокаційний контур.

Кузьмицький пирхнув.

— Вона у нас трохи відьма.

* * *

За кілька хвилин важкі в’їзні ворота з глухим гуркотом роз’їхалися в боки. На територію об’єкта в’їхав темний позашляховик. Машина ще не встигла остаточно зупинитися, коли дверцята різко відчинилися.

На бетон ступив майор Зозуля. Виглядав він кепсько. Мішки під очима стали ще темнішими. Форма — зім’ята, запилена. Неголене обличчя, стиснуті щелепи. Людина, яка давно не спала.

До нього вже швидким кроком прямував Кузьмицький. Витягнувся.

— Пане майоре. За час вашої відсутності надзвичайних пригод не сталося. На об’єкті виконувалися штатні роботи відповідно до поставлених завдань. Подробиці доповість старший лейтенант Гриненко.

Зозуля коротко кивнув.

Але слухав упіввуха. Його погляд ковзав довкола. Нові прожектори. Камери. Кабелі. Оживлена техніка. Світло там, де раніше була темрява. Він насупився.

— Бачу… багато змін.

Кузьмицький ледь усміхнувся.

— Головні сюрпризи ще попереду.

І одразу додав:

— На об’єкт прибув кур’єр із Києва.

Зозуля різко перевів погляд.

— Із Києва?

— Так.

Майор уже рушив уперед.

Кузьмицький — слідом.

Коли вони зайшли до ангару, Зозуля побачив незнайому постать.