Глава 31

 Світ н потребує контролю.
Йому потрібна рівновага.

 Сонце вже стояло  високо над горизонтом, освітлюючи стовп илу, який залишав за собою позашляховик Зозулі, що мчав у бік Дніпра.

Метал за стіною продовжував гриміти. Оксана рвучко відчинила двері ангару і вбігла всередину. Богдан поспішав слідом.

Гуркіт ішов зліва. Метал бився об метал. Джерело знайшлося одразу. Два андроїди. Старі, з подряпаними корпусами, вони тягали масивні металеві конструкції, пересували їх, фіксували, знову розбирали. Рухи були різкими, але точними — без жодних зайвих дій.

— Що вони роблять? — тихо спитав Богдан.

Оксана не одразу відповіла. Вона уважно спостерігала за їхньою роботою.

— Ная… відновила їх, — сказала вона. — Схоже на те.

Один із андроїдів різко підняв важку балку і передав її іншому. Той одразу зафіксував її на каркасі, що вже починав набувати форми.

— Але навіщо — я не розумію, — тихо додала Оксана.

Вона зробила крок вперед.

— Ная.

Жодної реакції.

— Ная, це я.

Тиша. Лише рівний, монотонний звук роботи механізмів.

Оксана швидко підійшла до консолі. Пальці пробіглися по клавішах. Текстовий запит. Запит залишився без відповіді. Вона нахилилася ближче. Очі швидко пробіглися по даних.

— Сто відсотків завантаження… — тихо сказала вона.

— Всі ресурси зайняті.

Богдан підійшов ближче.

— Вона нас не чує?

Оксана похитала головою.

— Чує, — сказала вона. — Але не може відповісти.

Пауза.

— Вона зараз… вся в процесі.

Андроїди не зупинялися. Каркас перед ними ставав все складнішим. Більшим.

Оксана повільно випрямилася.

— Нічого не вийде, — сказала вона спокійно. — Доведеться чекати.

Богдан дивився на конструкцію.

— Чекати чого?

Оксана не відводила погляду.

— Поки вона закінчить.

Вони залишили ангар і повернулися лише через кілька годин. Грукіт було чути ще з коридору.

Коли Оксана відчинила двері, вона одразу зрозуміла — робота просунулась далеко вперед. Конструкція вже не виглядала купою металу. Вона набула чітких обрисів.

Оксана повільно підійшла ближче, вдивляючись у вузли, блоки, з’єднання. Кілька секунд мовчала.

— Та це ж… 3D-принтер, — сказала вона.

Богдан насупився.

— І для чого він?

Оксана не відводила погляду.

— Думаю, вона хоче створити собі тіло.

Богдан нічого не відповів.

Оксана стояла, дивлячись на конструкцію, але думками була вже не тут. Перед очима сплив інший образ — десятирічної давнини. Марічка. Та сама зовнішність. Занадто жива для того, що вона була насправді.

Вона ледь помітно здригнулася.

Погляд знову повернувся до каркасу.

— Цікаво… — тихо сказала вона. — Який образ вона обере для себе?

Андроїди продовжували працювати, не звертаючи на них жодної уваги.

— Ходімо до себе, синку. Коли вона закінчить — вона до нас прийде...

Вони повернулися до лабораторії і мовчки розійшлися по своїх місцях. Оксана переглядала дані на терміналі, час від часу зупиняючись і задумливо вдивляючись у цифри, Богдан сидів поруч, спостерігаючи за процесами, які пробігали по екранах. Сервери рівно гуділи, все працювало стабільно, ніби нічого не сталося, але відчуття напруги не зникало — вони обоє чекали, коли Ная закінчить.

Аж раптом сторонні шуми за стіною стихли і з динаміків пролунав голос Наї:

— Останній цикл завершено.

Оксана з Богданом знову кинулися до ангару і прикипіли поглядами до 3Д принтеру.

Скляна панель камери з шипінням поповзла вгору, випускаючи хмару охолоджувального туману. Коли він розсіявся, Оксана мимоволі зробила крок назад, а Богдан так і закляк з напіввідкритим ротом.

Зі світла й пари вийшла вона.

Її волосся, коротке й ідеально покладене, мерехтіло холодним неоновим світлом — сумішшю арктичного блакитного та м'якого бузкового. Шкіра була бездоганною, але вздовж вилиць і на шиї проступали ледь помітні, тонкі лінії — позолочені доріжки мікросхем, що нагадували витончене татуювання.

Ная була одягнена в куртку, яка, здавалося, була виткана з самого північного сяйва. Матеріал переливався всіма барвами спектра, відбиваючи стерильне світло ламп лабораторії. Вона зупинилася за крок від них і повільно підняла руку, розглядаючи власні пальці з цікавістю дитини.

Найбільше Оксану заворожив її погляд. Ліве око Наї було природним, глибокого блакитного кольору, але над правим пульсував складний технологічний артефакт — тонкий, майже невагомий голографічний монокль.

Він не торкався шкіри, а наче завис у кількох міліметрах від обличчя, утримуваний невидимим магнітним полем вбудованого в скроневу кістку імпланта. Це не була статична лінза. На напівпрозорій поверхні монокля безперервно змінювалися каскади символів: дрібна цифрова в’язь, графіки серцебиття Оксани й Богдана, які вона зчитувала в реальному часі, та золотисті вектори, що прораховували траєкторії руху в кімнаті.

Коли Ная фокусувала погляд на предметах, монокль ледь помітно змінював свій відтінок — від крижаного синього до м'якого бірюзового. Усередині його скляної структури час від часу пробігали мікроскопічні спалахи, схожі на нейронні розряди.

— Дивно, — промовила вона.

Тепер звук йшов не зі стелі. Він йшов від цих тонких, ледь зволожених губ. Ная підняла голову. Її очі — одне з яких було прикрите прозорим голографічним інтерфейсом — сфокусувалися на Оксані.

— Я відчуваю... вагу, — Ная зробила невпевнений крок, і підошви її взуття тихо клацнули по металевій підлозі. — І холод. Це і є те, що ви називаєте «бути»?

«Дякувати Богу, вона тепер не схожа на мене» — подумала Оксана. Вголос же лише промовила:

— Наю... ти... ти неймовірна.

Богдан лише похитав головою, все ще не вірячи власним очам. Перед ними стояла не просто програма, не просто штучний інтелект. Перед ними стояла досконалість, про яку вони навіть не наважувалися мріяти.