Глава 30

Будь-який канал працює в обидва боки.
Питання — хто піде назустріч.

Пальма-де-Мальорка за останні десять років майже не змінився. Після Великої Відключки місто швидко знайшло новий ритм — і відтоді так і трималося його. Туристи як і раніше заповнювали пляжі, засмагали під сонцем, пили сангрію на набережній і знімали свої подорожі на старі аналогові камери. З’явилося більше вуличних музикантів, кілька нових кав’ярень, трохи більше шуму вечорами — але в цілому все залишалося знайомим і передбачуваним. Місто навчилося жити без цифрового світу — і не прагнуло повертатися до нього.

На краю скелі, де хвилі розбивалися об темний базальт, все ще стояла антена.

Величезна параболічна чаша, понад п’ятдесят метрів у діаметрі. Іржава, з потьмянілим металом і слідами часу. За ці роки вона не змінилася — лише стала ще більш переконливою у своїй занедбаності.

La Oreja del Diablo.

Вухо Диявола.

Туристи приходили сюди, як і раніше. Фотографувалися на фоні іржавих конструкцій, чекали заходу, слухали крики птахів, що оселилися всередині металевих арок. Для більшості це було просто ще одне місце з історією — стара споруда, яка пережила свою епоху.

Але антена продовжувала працювати.

Її рухи були майже непомітними. Ледь відчутні зміни кута, повільне стеження за небом. Вона приймала сигнали — як і раніше.

Під нею, в глибині скелі, світ виглядав інакше.

Тунелі залишилися тими ж самими — бетон, метал, холодні переходи. Але обладнання змінилося.

Його стало більше. Щільніше. Складніше.

Штаб-квартира Європейського Корпусу СІКОРу не розширювалася — вона ущільнювалася.

Нові серверні стійки займали кожен вільний метр. Кабелі лягали новими шарами поверх старих. Системи обробки сигналів працювали швидше, точніше, глибше.

Те, що колись було передовим, тепер стало базою.

В Оперативному центрі це відчувалося найсильніше.

Монітори, аналітичні панелі, потоки даних — все працювало чітко, без збоїв, з відпрацьованою роками впевненістю.

Система контролювала простір.

Як і раніше.

* * *

У кабінеті командуючого корпусом генерал-майор Іван Юхно стояв біля великого акваріума і мовчки спостерігав за рибками.

Вони рухалися повільно, майже ліниво. Ковзали крізь воду, не змінюючи ритму, ніби час для них не мав значення. Юхно дивився на них уже кілька хвилин. І відверто нудьгував.

Після подій у Первомайську його кар’єра пішла вгору. Керівництво відзначило результати. Нове звання.
Переведення до штаб-квартири Європейського корпусу. Все виглядало як логічний наступний крок.

Коли генерал Артур Коннелл пішов у відставку, Юхно не сумнівався, що місце залишиться за ним. Це було очевидно. Але рішення затягувалося. Місяці змінювалися роками. І він залишався виконуючим обов’язки. Формально — керував. Фактично — чекав.

Юхно повільно провів пальцями по склу акваріума. Рибки навіть не відреагували.

Його дратувало не лише це. Пальма так і не став для нього своїм. Занадто теплий. Занадто спокійний. Занадто повільний.

Після України тут усе здавалося… приглушеним. Наче життя тут не поспішало. І не збиралося.

Юхно відвернувся від акваріума. Його погляд ковзнув по залу Оперативного центру. Монітори. Люди. Робота. Все працювало. Чітко. Передбачувано.

І саме це дратувало найбільше.

* * *

Похмурі роздуми генерала перервав короткий стук у двері.

Двері відчинилися.

До кабінету зайшла струнка темноволоса дівчина у формі сержанта. Її рухи були чіткими, відпрацьованими, але в них відчувалася легкість, яка одразу кидалася в очі. У руках вона тримала папку з документами.

— Дозвольте, пане генерале? Сержант Ізабель Моралес!

Юхно ледь помітно зморщився, підбираючи іспанські слова.

— Що там у тебе, Ізабель?

Ізабель коротко кивнула, підходячи ближче.

— З Українського відділення протягом останніх днів надходять дивні й суперечливі повідомлення. Ми не змогли їх однозначно класифікувати.

Вона простягнула папку.

— Прошу ознайомитися.

Юхно взяв документи. Перші сторінки він перегортав спокійно. Потім повільніше. Ще повільніше. Його погляд зупинився на одному з аркушів.

— Це що за… — він не договорив.

Ще кілька сторінок.

Очі вже не просто ковзали по тексту — вони впивалися в нього. Юхно різко закрив папку.

— Хто обробляв інформацію? — сухо запитав він.

— І хто тримав зв’язок із відділенням?

— Капітан О’Коннор, — відповіла Ізабель. — Кейтлін О’Коннор. Вона веде цей канал від початку.

Юхно коротко кивнув.

— Негайно її до мене. З повним звітом.

— Слухаю, пане генерале.

Ізабель розвернулася і вийшла так само чітко, як і зайшла.

Юхно залишився один.

Папка знову лежала перед ним.

Він відкрив її ще раз.

Тепер уже повільно.

* * *

У двері знову постукали.

— Зайдіть.

Двері відчинилися, і до кабінету зайшла жінка.

Вогняно-руде волосся було зібране у тугий вузол, але кілька пасом все одно вибивалися, надаючи їй живості. Пронизливі блакитні очі дивилися прямо. Обличчя, вкрите ластовинням, не псувало враження — навпаки, робило його запам’ятовуваним.

— Капітан О’Коннор прибула за вашим наказом, пане генерале,  — відрапортувала вона англійською з сильним ірландським акцентом.

Юхно навіть не запропонував сісти.

— Чому, — повільно почав він, постукуючи пальцем по папці, — я дізнаюся про це лише зараз?

Кейтлін витримала погляд.

— Тому що спочатку це не виглядало як загроза, пане генерале.

— Не виглядало? — холодно перепитав Юхно. — Там втрачено сектор. Це теж “не виглядало”?

— Ні, пане генерале. Це сталося пізніше.

Коротка пауза.