Глава 29

Помилка — в тому, що ти думаєш,
ніби ще приймаєш рішення.

 Над спорожнілим Львовом  повільно розгорявся світанок. Світло лягало на покинуті вулиці, на машини з відчиненими дверима, на темні вікна будинків. Місто виглядало тихим і майже спокійним.

Колона СІКОРу рухалася обережно, тримаючи дистанцію. Після першого контакту вони вже знали: у місті є технічна активність. Сканери час від часу ловили слабкі сигнали. Нестабільні, прості. Саме такі, які легко зламати.

Перша платформа не витримала навіть кількох хвилин. Цього було достатньо, щоб зробити висновок. Вони вже розуміли, з чим мають справу.

Савчук активував канал зв’язку з командуванням. Рація коротко тріснула.

— Північ, це Савчук. Перший контакт. Техніка примітивна. Управління перехоплено без ускладнень.

Кілька секунд тиші.

— Прийняв, — відповів Підберезній. — Продовжуйте рух. Об’єкт перевірити. Зв’язок тримати постійно.

— Є.

Сигнал обірвався.

Колона рушила далі.

Савчук не сумнівався у своїх словах.

* * *

А тим часом у будівлі штаб-квартири нейромережа не поспішала. Втрата однієї машини нічого не змінила. Вона дала дані.

Вона уже бачила, як вони працюють.

Як рухаються.
Як тримають зв’язок.
Хто віддає команди.
Хто працює з технікою.

Цього вистачило.

Нейромережа почала швидко вносити зміни в програмне забезпечення платформ. Найперше, вона почала цілеспрямовано посилати в ефір спотворені сигнали, які повинні були ввести в оману противника. Сигнали, які тепер фіксували сканери СІКОРу, не були випадковими. Вони були достатні, щоб їх помітили. І щоб зробили правильний — але неповний — висновок.

Свідомість Андрія ще була тут.

Вона відчувала те, що насувалося.

І розуміла це по-людськи.

Страх.

На мить він намагався втрутитись.

Сказати щось.
Зупинити.

Але цього разу нічого не сталося.

Жодної реакції.
Жодної затримки.

Мережа не зупинялась.

Сигнал був зафіксований.
І відкинутий. Нейромережа продовжувала готуватися до бою.

* * *

Поки колона повільно просувалася вперед, змінювалися решта платформ.

Закривалися канали, через які до них щойно підключилися.
Частоти зміщувалися ще до спроби перехоплення.
Платформи вчилися діяти без зв’язку.

Вони більше не патрулювали.

Вони займали позиції.

Перехрестя.
Вузькі вулиці.
Місця, де рух сповільнюється.

Місто поступово перетворювалося на схему.

Колона рухалася далі.

Впевнено.

Як рухаються ті, хто вже знає, що робить.

Але кожен їхній наступний крок уже був врахований.

* * *

Колона заглиблювалася в місто. Попереду вже проглядалася будівля штаб-квартири — темна, масивна, з вибитими вікнами.

— Ціль попереду, — коротко сказав водій.

Савчук кивнув.

— Тримаємо дистанцію. Без різких рухів.

Платформа з’явилася раптово, з вузького провулку ліворуч. Вона не зупинялася, вона одразу відкрила вогонь.

Коротка черга розірвала тишу.

Перший бус сіпнувся. Скло розлетілося, метал різко скреготнув. Машину повело вбік.

— Контакт! — крикнув хтось.

— Укриття!

Колона різко стала.

Двері відчинилися майже одночасно. Бійці висипали на вулицю, займаючи позиції за машинами. Вогонь у відповідь почався одразу. Чіткий. Злагоджений.

— Тримаю її! — крикнув кулеметник.

Платформа здригнулася під влучаннями, але не зупинилася.

Турель різко змінила кут.

Ще одна черга.

Асфальт вибухнув крихтами.

— Інженери, працюйте! — кинув Савчук, не відводячи погляду.

У другому фургоні вже відкрили кейси.

— Є сигнал… — швидко сказав оператор. — Та сама структура.

— Працюємо по схемі, — відповів інший.

Кабель під’єднали. Передавач ожив.

Платформа рухалася зигзагами, ніби намагаючись ускладнити приціл.

— Вона швидша, ніж перша… — пробурмотів інженер.

— Не відволікайся.

Імпульс пішов.

На екрані побігли рядки.

Підключення…
Пошук вузла…
Синхронізація…

— Є контакт! — різко сказав оператор.

Платформа сіпнулася.

Колеса на мить заблокувалися.

Турель завмерла.

— Тримаю… тримаю… — інженер швидко вводив команди.

— Давай.

Кілька секунд тягнулися довше, ніж треба.

Потім:

— Є. Управління наше.

Платформа опустила турель.

Застигла.

А потім повільно рушила вперед.

До них.

— Чисто… — хтось видихнув.

— Виведи її в сторону, — сказав Савчук.

— Уже.

Машина слухняно змінила напрямок.

Під’їхала ближче.

Зупинилася.

У бійців з’явився короткий, майже неприхований підйом.

— Та сама історія, — хмикнув один. — Нічого нового.

— Примітив, — додав інший.

Савчук кинув погляд на підбитий бус.

З-під капота йшов дим. Двигун уривчасто деренчав і захлинувся.

— Пересадка, — коротко сказав він. — Швидко.

Двері відчинилися.

Бійці діяли без зайвих слів — забирали обладнання, передавали кейси, перекидалися в інші машини.

Поруч санітар швидко перев’язував руку бійцю, якого зачепило уламком.

— Легке, — кинув він. — Йдеш далі.

Боєць лише кивнув, стискаючи зуби.

Менше ніж за хвилину колона знову була готова.

— Рухаємось, — сказав Савчук.

І тільки інженер на секунду затримав погляд на екрані.

Дані виглядали правильно.

Занадто правильно.

— Щось не так… — тихо сказав він.

Його знову ніхто не почув.

Колона почала відновлювати порядок.

Платформа, яку вони щойно взяли під контроль, стояла осторонь, мовчазна і слухняна.