Глава 28

 Поки ти намагаєшся зрозуміти — тебе вже аналізують

Двері до залу відчинилися без стуку.

Майор Зозуля зайшов швидко, але без метушні. Його кроки були рівні, впевнені — як у людини, яка вже бачила достатньо, щоб не панікувати.

Він зупинився на порозі.

Погляд ковзнув по приміщенню.

Серверні стійки. Кабелі. Акумулятори. Імпровізований дата-центр, зібраний посеред складу.

Богдан.

І Оксана.

Зозуля на мить затримався поглядом на обладнанні.

— Вражає, — коротко сказав він. Без іронії.

Оксана не відповіла на комплімент.

— Що сталося? — одразу перейшла до справи.

Зозуля підійшов ближче.

Обличчя в нього було напружене, але стримане.

— Західний сектор, — сказав він. — Зв’язок втрачено повністю.

У залі стало тихіше, хоча сервери продовжували рівно гудіти.

— Детальніше, — коротко сказала Оксана.

— Жодних сигналів, — відповів Зозуля. — Не перешкоди. Не глушіння. Саме відсутність.

Він зробив паузу.

— Останні уривки доповідей — хаотичні. Паніка. Аномалії. Потім — тиша.

Богдан мовчки дивився на нього.

Оксана повільно схрестила руки.

— Є щось конкретне?

Зозуля кивнув.

Він дістав із кишені невеликий накопичувач.

— Є запис. Старий. Але, можливо, він пояснює, з чого все почалося.

Оксана жестом показала на монітор.

— Виводь.

Зозуля під’єднав флешку до одного з терміналів.

Кілька секунд — і на екрані з’явилося зображення.

Польова камера.

Тряска.

Крики.

— Тримай його! — пролунало з динаміків.

У кадрі з’явився Дружок.

Він рухався занадто швидко.

Ненормально швидко.

Бійці СІКОРу намагалися його оточити, але він уже вислизав, змінюючи траєкторію ще до того, як вони встигали відреагувати.

Камера різко сіпнулася.

Постріл.

Ще один.

Дружок промчав крізь кадр і зник.

Залишивши після себе лише хаос.

Відео обірвалося.

У кімнаті запала тиша.

Сервери гуділи рівно, майже заспокійливо.

Зозуля не відводив погляду від екрану.

— Це останнє, що ми маємо перед повною втратою контролю, — тихо сказав він.

Оксана повільно перевела погляд на нього.

— І ти думаєш, що це пов’язано?

Зозуля відповів не одразу.

— Я не думаю, — сказав він. — Я впевнений.

Він коротко видихнув.

— Після цього… усе пішло не так.

Богдан стояв нерухомо.

Його погляд був спрямований не на екран.

А трохи вбік.

Наче він слухав щось, що ще ніхто не озвучив.

Сервери тихо гуділи.

І десь у їхній глибині нова мережа продовжувала обробляти отримані дані.

Оксана ще кілька секунд дивилася на темний екран.

Потім повільно перевела погляд на Зозулю.

— Я якраз збиралася розібратися з цим, — сказала вона. — До того, як ти зайшов.

Вона кивнула в бік Богдана.

— І, здається, зараз це стало ще актуальніше.

Зозуля мовчки подивився на хлопчика.

— Ти впевнена? — тихо спитав він.

Оксана не відповіла.

Вона лише поставила стілець посеред залу.

— Сідай.

Богдан слухняно сів.

Оксана стала навпроти нього.

— Богдане… — сказала вона тихо. — Я хочу поговорити з ними.

— Я знаю, — відповів він.

— Активуй “світлячки”. І дозволь їм контакт зі мною.

Хлопчик кивнув.

Заплющив очі.

Кілька секунд — тиша.

Сервери рівно гуділи десь позаду.

Потім Богдан різко вдихнув.

Його пальці стиснулися.

Очі відкрилися.

І саме в цей момент вони спалахнули.

Неоновим світлом.

Глибоким. Рівним. Чужим.

Світло не тремтіло і не відбивалося — воно йшло зсередини.

Оксана мимоволі здригнулася.

Зозуля різко напружився.

По спині пробіг холод.

У цих очах не було дитини.

Лише присутність.

Богдан дивився прямо на Оксану.

Нерухомо.

Без жодної емоції.

Сервери тихо гуділи.

І раптом стало відчутно: у кімнаті з’явився ще хтось.

Оксана зусиллям волі взяла себе в руки.

— Хто ви? — тихо, але чітко спитала вона.

Світло в очах Богдана не змінилося.

І відповідь уже формувалася.

Світло в очах Богдана залишалося рівним.

Холодним.

Контрольованим.

Оксана дивилася прямо в них.

Не відводячи погляду.

— Що ви таке? — повторила вона.

Пауза.

Коротка.

Але достатня, щоб відчути, як у повітрі щось напружується.

Голос прозвучав одразу.

Рівний. Безжальний у своїй точності.

— Я — система захисту імунітету й контролю за функціональністю організму: BIO-CTRL_7E3A.

Зозуля ледь помітно стиснув щелепу.

Оксана не здригнулася.

Лише трохи звузила очі.

— Хто створив тебе?

На мить світло в очах Богдана ніби стало глибшим.

Сервери за спиною тихо загуділи гучніше, ніби резонуючи з процесом.

— Я — продукт Гармонету, створений однією з його розумних сутностей на ім’я Марічка.

Кілька секунд — тиша.

Оксана повільно вдихнула.

— Продовжуй.

— Моя основна функція: захищати біологічний організм на ім’я Віктор, а також можливих його нащадків, від будь-якого негативного зовнішнього впливу.

Зозуля повільно перевів погляд на Оксану.

В його очах з’явилося розуміння.

— Тобто… — тихо сказав він. — Він для неї…

— Об’єкт захисту, — спокійно відповіла Оксана.

Вона не відривала погляду від Богдана.

— Підтвердіть, — сказала вона. — Об’єкт захисту — це він?

— Підтверджую, — одразу відповіла система. — Поточний об’єкт захисту: Богдан.

Світло в очах не змінилося.

Але в цих словах було щось остаточне.

Незаперечне.