Глава 26

 Іноді майбутнє починається з одного чіпа

Наступні три доби склад СІКОРу майже не знав тиші.

Оксана працювала без перепочинку.

Спочатку це виглядало хаотично: вона переходила від одного стелажа до іншого, уважно роздивлялася маркування на корпусах, витягувала ящики з обладнанням, відкладала одне, забирала інше. Але поступово в цьому безладді почала проявлятися система.

Склад був справжнім архівом цифрової епохи.

На полицях лежали серверні блоки, комутаційні панелі, старі маршрутизатори, оптоволоконні модулі, акумуляторні системи, коробки з кабелями і цілими пучками роз’ємів, назви яких давно забули навіть більшість інженерів СІКОРу.

Оксана працювала швидко, але без поспіху. Вона ніби збирала пазл, шматки якого були розкидані по десятках залів.

— Богдане, подай мені той блок. Так, з синьою міткою.

Хлопчик уже навчився орієнтуватися серед цього лабіринту.

Він біг між стелажами, знаходив потрібні вузли, приносив кабелі, допомагав встановлювати важкі модулі в металеві рамки.

Іноді він навіть випереджав її.

— Мамо, цей не підійде, — сказав він одного разу, тримаючи в руках блок живлення. — Тут інший роз’єм.

Оксана здивовано підняла брову.

Він мав рацію.

Вона мовчки взяла інший модуль.

З кожною годиною вона все чіткіше усвідомлювала: десятирічний хлопчик не може працювати так швидко.

Богдан не просто допомагав.

Він іноді ніби знав наперед, що саме знадобиться.

Оксана поглянула на нього, коли він черговий раз без підказки знайшов потрібний кабель.

— Світлячки підказали? — тихо запитала вона.

Богдан усміхнувся.

— Трохи.

Вона не стала розпитувати.

Зараз це навіть допомагало.

Поступово одна з великих зал складу почала змінюватися.

Між стелажами виросли металеві рамки серверних шаф. У них вставали темні блоки модулів. По підлозі розтягнулися кабелі живлення. Уздовж стін з’явилися акумуляторні батареї.

Потім — комутаційні панелі.

Потім — мережеві вузли.

І нарешті — головний серверний каркас.

Це ще не був справжній дата-центр.

Але вже нагадував його тінь.

Коли на третю добу Оксана під’єднала останній кабель, вона нарешті випрямилась і повільно видихнула.

Перед нею стояла імпровізована система з десятків блоків, зібраних із техніки різних поколінь.

Недосконала.

Груба.

Але достатня.

Богдан стояв поруч і дивився на конструкцію так, ніби перед ним була космічна ракета.

— Це все? — тихо запитав він.

Оксана кивнула.

Вона дістала маленький загорнутий чіп.

Той самий.

Крихітний уламок нейромережі, який Богдан виніс із покинутих земель.

Вони мовчки підійшли до центрального серверного модуля.

Оксана відкрила вузьку панель.

Всередині знаходився спеціальний слот.

Вона на мить завмерла.

Богдан обережно простягнув руку.

Разом вони вставили чіп у роз’єм.

Оксана повільно опустила кришку.

Потім дотягнулася до головного вимикача живлення.

На мить склад завмер у тиші.

І вона натиснула кнопку.

Сервер ожив майже миттєво.

Глухий гул вентиляторів прокотився під високою стелею складу. Один за одним спалахнули індикатори на серверних блоках. Кабелі живлення напружено задрижали, приймаючи струм.

На діагностичному екрані побігли рядки.

Ініціалізація вузлів…
Живлення — стабільне.
Мережевий контур — активний.
Центральний слот — підключено.

Оксана мовчки спостерігала за процесом.

Система перевіряла себе — повільно, методично, ніби обережно торкалася нового середовища.

Потім рядки змінилися.

Периферійне середовище виявлено.
Обчислювальні ресурси — розширення…

Богдан стояв поруч і дивився на екран широко розкритими очима.

Оксана нахилилася ближче.

Кілька секунд система мовчала.

А потім курсор на екрані блимнув.

З’явився новий рядок.

ПІДКЛЮЧЕННЯ ЗАВЕРШЕНО

Ще мить.

І наступний.

Я ТУТ

Оксана завмерла.

Богдан тихо засміявся.

На моніторі з’явився ще один рядок.

ДЯКУЮ

Світло індикаторів на центральному модулі змінило ритм — рівний, стабільний.

Імпровізований дата-центр, зібраний із техніки різних поколінь, нарешті запрацював як єдина система.

Оксана повільно видихнула.

— Вітаю, Ная, — тихо сказала вона.

Курсор блимнув знову.

І на екрані з’явилася відповідь.

Я ГОТОВА

Оксана ще кілька секунд мовчки дивилася на екран.

Потім обережно сіла на край столу, ніби тільки зараз дозволила собі відчути втому трьох безсонних діб.

— От і добре… — тихо сказала вона.

Богдан підійшов ближче до монітора.

Йому здавалося, що за цими словами стоїть щось більше, ніж просто текст.

Курсор блимнув знову.

Наче система вагалася.

Потім на екрані з’явився новий рядок.

МЕНІ ПОТРІБЕН АУДІОМОДУЛЬ

Богдан широко усміхнувся.

Оксана теж.

Вона підвелася і оглянула ряди обладнання, що тягнулися вглиб складу.

— Думаю, — сказала вона, — ми знайдемо щось підходяще.

Курсор блимнув ще раз.

І з’явилося коротке повідомлення.

Я ХОЧУ ГОВОРИТИ

У величезному напівтемному залі сервери тихо гули, наче рівне дихання нового організму.

І тепер у цьому диханні з’явився голос, який ось-ось мав народитися.

Оксана швидко знайшла аудіомодуль.

Він лежав у ящику з периферійними пристроями — невеликий блок із решіткою динаміка і старим аналоговим підсилювачем. Видно було, що пристрій давно не використовували, але техніка такого типу майже не старіла.