Глава 25

 Коли система мовчить — починається хаос.

 Ранок на складі СІКОРу починався тихо.

 Після довгої ночі, дороги і хвилювань Оксана нарешті змогла трохи відпочити. Вона привела себе й Богдана до ладу — вмилися, перевдяглися в чистий одяг, який знайшли у службових коморах. Втома трохи відступила, але напруга не зникла.

Чіп лежав у кишені її куртки.

Вона відчувала його присутність майже фізично.

Капітан Кузьмицький чекав біля входу до внутрішніх складів.

— Ви просили показати, що тут є, — сказав він, коли вони підійшли.

— Так, — коротко відповіла Оксана. — Мені потрібно розуміти, з чим ми працюємо.

Вони рушили вперед.

Склад СІКОРу виявився величезним. Коридори переходили в зали, зали — в нові коридори. Уздовж стін стояли металеві стелажі, завалені обладнанням, яке ще якихось пів століття тому вважалося буденністю. А тепер це були таємничі артефакти, які могли б злякати простого обивателя своєю загадковою функціональністю. Але не Оксану .

Серверні блоки.
Старі маршрутизатори.
Оптичні комутатори.
Контейнери з процесорними модулями.

На деяких ящиках лежав шар пилу. Інші були акуратно промарковані й виглядали так, ніби їх розклали лише вчора.

— Після Великої Відключки ми збирали все, що знаходили, — пояснив Кузьмицький. — Особливо те, що могло містити складні мікросхеми. Частину привозили з інших секторів, частину — з покинутих лабораторій.

Вони йшли далі.

Богдан тихо крокував поруч, розглядаючи полиці. Час від часу він зупинявся біля якогось дивного пристрою і торкався його пальцями, ніби перевіряючи, чи справді він мертвий.

Коридор закінчився масивними дверима.

Кузьмицький зупинився.

— Тут зберігається те, що ми вважаємо… особливо небезпечним, — сказав він.

Він набрав код.

Замки клацнули.

Двері повільно відчинилися.

За ними був ангар.

Оксана зробила кілька кроків і завмерла.

Перед нею тягнулися ряди дронів.

Сотні.

Вони лежали на стелажах, стояли на підлозі, складені рядами, ніби механічні тіла після битви. У деяких були пошкоджені крила, у інших тріснули сенсорні блоки, але більшість виглядала майже неушкодженою.

Просто вимкненою.

— Первомайськ, — тихо сказав Кузьмицький. — Ми зібрали їх після того бою.

Оксана мовчала.

Погляд ковзав по темних корпусах.

Колись ці машини заповнювали небо.

Колись вони були армією.

Тепер це була просто мертва техніка.

Вона зробила ще кілька кроків.

І тоді побачила його.

Далеко в кінці ангара піднімався величезний силует.

Дрон-матка.

Він лежав на опорах, мов повалений металевий звір. Його корпус був темний і матовий, крила складені, а під черевом виднілися порожні відсіки запуску.

Оксана відчула, як по спині пробіг холод.

На мить перед очима спалахнув інший образ.

Небо над Первомайськом.

Чорні точки.

Сотні.

І той день, коли все це закінчилося.

Вона глибоко вдихнула.

— Тепер це просто метал, — тихо сказав Кузьмицький. — Після знищення Куратора вони всі впали. Без нього в них немає… мозку.

Оксана ще кілька секунд дивилася на величезний корпус.

Потім повільно кивнула.

— Зрозуміло.

— Що саме? — запитав Кузьмицький.

Вона повернулася до нього.

У її погляді вже не було спогадів — лише зосередженість.

— Тут достатньо обчислювальних модулів, щоб зібрати новий сервер.

Кузьмицький трохи здивовано підняв брови.

— Ви серйозно?

— Абсолютно. Нагадую, капітане, вам наказано надавати мені всіляке сприяння.

— Так точно, пані старший лейтенант! — Кузьмицький виструнчився.

Оксана ще раз поглянула на ряди мертвих дронів.

— Мені потрібно приміщення, — сказала вона. — Де я зможу змонтувати систему.

В ангарі знову запанувала тиша.

І десь у глибині цієї мертвої техніки, здавалось, чекало щось нове.

* * *

Колона Північного сектору рухалася західною трасою вже кілька годин.

Попереду йшов темний бус із бійцями. Усередині сиділи п’ятнадцять людей у польовій формі СІКОРу. На перший погляд — звичайний підрозділ швидкого реагування. Насправді ж кожен із них був фахівцем одразу в кількох сферах: кібербезпека, мережевий аналіз, польова інженерія, тактичні системи.

У СІКОРі таких називали операторами.

За першим бусом їхала пересувна лабораторія. Ззовні — звичайний службовий фургон. Усередині — ряди стійок із обладнанням: сканери сигналів, аналізатори цифрової активності, системи перехоплення, автономні обчислювальні блоки. У задній частині — вузол зв’язку з командуванням.

Замикала колону машина прикриття — броньований пікап із кулеметними турелями на даху.

Командир групи, майор Артем Савчук, сидів на передньому сидінні першого буса й мовчки дивився у вікно.

Західний сектор почав поводитися дивно ще на під’їзді до Дубно.

Не тому, що щось відбувалося.

А тому, що нічого не відбувалося.

Дорога була майже порожня.

Не було блокпостів. Не було патрулів. Не було навіть звичайних перевірок, які СІКОР проводив на всіх вузлових трасах.

Для звичайних людей це могло здатися полегшенням.

Для Савчука — сигналом.

— Бачите? — тихо сказав він водієві.

— Що саме? — спитав той.

— Нічого.

Водій кинув швидкий погляд на дорогу.

І зрозумів.

Жодного патруля. Жодної перевірки. Жодної машини СІКОРу.

Наче сектор раптом залишили без нагляду.

— Це вам не подобається, пане майоре? — озвався один із операторів з задніх сидінь.

— Мені не подобається, коли система мовчить, — відповів Савчук. — У нормальному середовищі завжди є шум.

Він подивився на темну трасу попереду.