Глава 23

 Страх запускає протоколи.

               Бункер під станцією метро «Арсенальна» жив за власним часом.

               Тут не було вікон і не було дня чи ночі — лише рівне, холодне освітлення, що не змінювалося роками. Кабінет командувача Українським відділенням був вбудований у товщу бетону, як вузол у системі: жодних зайвих деталей, лише те, що необхідне для роботи.

Полковник Ямпольський стояв посеред приміщення, дивлячись на головний екран. Західний сектор не відповідав.

Він уже тричі ініціював з’єднання — через стандартний канал, резервний і прямий адміністративний. Результат був однаковий: порожній індикатор і сухий напис «зв’язок відсутній».

Не шум.
Не перешкоди.
Саме відсутність.

Ямпольський не поспішав. Він чітко знав: у таких випадках різкі рухи лише заважають. Але з кожною хвилиною відчуття неправильності лише посилювалося. Західний сектор не міг просто зникнути. Не весь. Не так.

Він торкнувся сенсорної панелі.

— З’єднайте мене з Південно-Східним сектором. Терміново.

Затримка була мінімальною.

Але замість майора Зозулі на екрані з’явилося обличчя молодої дівчини в сержантських погонах. Вона сиділа за пультом у Дніпрі — це було видно одразу: інший фон, інше освітлення, інша напруга. Вона явно не очікувала прямого виклику з Києва.

— Пане… пане полковнику, — швидко промовила вона, майже не дихаючи. — Сержант оперативної служби. Слухаю вас.

— Доповідайте, — коротко сказав Ямпольський. — Майор Зозуля. Де він?

Дівчина ковтнула.

— Ми… не можемо встановити його місцезнаходження, пане полковнику.

— Що значить, не можемо?! Поясніть!

— Востаннє його бачили вчора ввечері. Він виходив з офісу Південно-Східного сектору… — вона на мить зупинилася, ніби перевіряючи себе. — Разом із жінкою.

— Якою?

— За описом… старший лейтенант Гриненко.

Ямпольський не змінив пози, але всередині щось повільно зсунулося з місця. Не тривога. Не страх. Радше — усвідомлення, що звична схема перестала працювати.

— Вони сіли в службову машину, — швидко додала сержантка. — І поїхали. Напрямок невідомий. Машина зникла з мережі спостереження.

— Добре, — сказав він рівно, старанно приховуючи бурю, яка розгорялася всередині. — Дякую за доповідь. Щойно майор Зозуля з’явиться — негайно з’єднуйте його зі мною!

— Так точно, пане полковнику, — видихнула вона з явним полегшенням, і зв’язок обірвався.

Кілька секунд Ямпольський стояв нерухомо.

Західний сектор мовчить.
Майор зник.
Оксана — разом із ним.

Це ще не складалося в картину. Але саме це й було найнебезпечніше.

Він повернувся до пульта.

— З’єднайте мене з командиром Північного сектору.

Цього разу відповідь прийшла майже одразу.

На екрані з’явився просторий кабінет: стримані кольори, масивний стіл, металеві шафи з паперовими архівами — рідкість у наш час. Підполковник Семен Підберезний сидів прямо, спокійно, так, як сидять люди, звиклі тримати рубіж. Прямо за його спиною виднілося велике фото панорами Чернігова — місто під низьким небом, стримане й живе.

— Полковнику, — кивнув Підберезний. — Північ на зв’язку.

Ямпольський повільно видихнув.

Принаймні тут система ще працювала.

— Семене, — почав Ямпольський без формальних вступів. — Перепрошую, що турбую тебе напряму.

— Якщо дзвоните напряму, значить інакше не можна, — спокійно відповів Підберезний. — Слухаю.

Ямпольський на мить затримав погляд на екрані.

— Склалася надзвичайна ситуація. Така, що може вийти за межі Українського відділення.

Підберезний не перебив. Лише ледь помітно напружився.

— Західний сектор, — продовжив Ямпольський. — Зв’язок перервався повністю. Не деградація каналу, не перешкоди — саме відсутність. Ми не розуміємо, що там відбувається.

— Як давно? — уточнив Підберезний.

— Кілька годин. І цього достатньо, щоб почати хвилюватися.

Підберезний кивнув.

— А Південно-Східний?

— Там теж фіксуються події, які не вписуються в стандартні сценарії, — відповів Ямпольський. — Деталей поки що не можу озвучити. Але це ще одна змінна, яку я не можу ігнорувати.

Кілька секунд обидва мовчали.

— Раніше я не залучав Північний сектор, — сказав Ямпольський рівно. — Ти знаєш чому. У вас інша роль. Інший контекст. Інші ризики.

— Знаю, — відповів Підберезний. — І не вважаю це помилкою.

— Але зараз ситуація змінилася, — продовжив Ямпольський. — Те, що відбувається, може зачепити не лише нас. Тому мені потрібні люди, які звикли працювати без чітких відповідей і без підтримки середовища.

Підберезний на мить відкинувся на спинку крісла.

— Ти хочеш, щоб я сформував групу, — сказав він, уже розуміючи.

— Так, — підтвердив Ямпольський. — Найдосвідченіших. Тих, хто бачив більше, ніж інструкції. Направити їх у Львів. Західний сектор — це перша точка входу.

— Завдання?

— Розвідка і стабілізація, — відповів Ямпольський. — Без самодіяльності. Без ескалації. Нам потрібно зрозуміти, що там відбувається, перш ніж хтось зробить неправильні висновки.

Підберезний кивнув ще раз. Тепер уже впевнено.

— Займуся негайно, — сказав він. — Склад підготую протягом години. Маршрут — через безпечні вузли. Зв’яжуся, щойно група буде готова.

— Дякую, Семене, — сказав Ямпольський. — І… ще раз перепрошую, що раніше не залучав вас.

Підберезний ледь помітно всміхнувся.

— Нічого, полковнику. Для цього й існують форпости. Щоб у потрібний момент їх задіяли.

Зв’язок ще не встиг обірватися, коли комутатор різко подав сигнал.

— Пане полковнику. На зв’язку… майор Зозуля.

Ямпольський різко випростався.

— Негайно підключіть його до сеансу, — наказав він.

Екран блимнув — і за мить на ньому з’явилося обличчя Зозулі. Втомлене. Спокійне. Занадто спокійне для поточного моменту.