Глава 20

 Наказ не скасовує вибір.

  Оксану тримали в ізоляційному блоці два дні. Без допитів. Без звинувачень. Без пояснень.

Аналізи, тести, повторні сканування, медичні опитування — все це зливалося в одноманітний потік процедур, у яких не було ні ворожості, ні співчуття. Лише холодна, механічна уважність. Її вивчали так, ніби намагалися знайти щось, чого там не мало бути.

І не знайшли.

На третій день двері відчинилися без попередження. Конвою не було. Лише короткий кивок чергового й сухе:

— Вас чекають.

Її вели тим самим коридором, яким вона проходила два дні тому.

Вона впізнала двері ще здалеку. Кабінет Зозулі. І та сама глуха тиша, що завжди здавалася тут густішою, ніж будь-де.

Тоді вона заходила сюди як затримана.
Тепер — без конвою.

Зозуля сидів за столом і читав звіт. Вона зрозуміла це з першого погляду: не дивився на неї, не поспішав, ніби намагався дотягнути ще кілька секунд, перш ніж почати розмову.

— Сідай, — сказав він, не підводячи очей.

Оксана сіла. Спокійно. Зібрано.

— Два дні, — промовив Зозуля, перегорнувши сторінку. — Аналізи, тести, спостереження. Нічого.

Він нарешті подивився на неї.

— Жодних відхилень. Ти… в нормі.

Оксана кивнула. Вона і не чекала іншого.

— За протоколом, — продовжив він, — на цьому ми мали б поставити крапку.

Він знову глянув на звіт. Але тепер — без читання.

— Але склалася ситуація, — продовжив він, — у якій без твоєї допомоги СІКОР не впорається.

Ці слова прозвучали не як наказ. І не як прохання.
Швидше — як визнання, яке він довго відкладав.

Оксана напружилась.

— Про що ти говориш? — спитала вона тихо.

Зозуля не відповів одразу. Він натиснув кілька клавіш, і на стіні загорівся екран.

— Подивись.

Кадри були зернисті, зняті з різних ракурсів. Ніч. Промзона. Спалахи пострілів. Темна фігура, що рухалася швидше, ніж дозволяла логіка.

— Собака? — здивовано промовила Оксана. — Але що це з ним, чорт забирай?!

— Це зйомка з Західного сектору, — сказав Зозуля.

Він вимкнув відео.

— Ми ганяємося не за твариною, — додав він. — І навіть не за аномалією.

Оксана повільно перевела погляд на нього.

— Тоді за чим?

Зозуля видихнув. Ледь помітно. Так, як видихають перед тим, як сказати щось, що вже не вдасться забрати назад.

— Розгадка криється у твоєму сині. Всі події розгорнулися після того, як там, у Західному секторі, намагалися дослідити зразок його крові.

Напруга в кімнаті різко зросла.

— Обережніше, — сказала Оксана. Її голос був спокійний, але в ньому з’явився метал. — Ти не маєш права…

— Я знаю, — перебив Зозуля. І цього разу подивився їй прямо в очі. — Саме тому я говорю з тобою. А не з протоколом.

Він на мить замовк.

— Якби я хотів нашкодити тобі чи Богдану, — сказав він нарешті, — ти б не сиділа тут. І він би не був поза зоною нашого контролю.

Оксана не відповіла. Вона вдивлялася в нього, намагаючись зрозуміти: де закінчується офіцер — і починається людина.

— Я не прошу тебе довіряти СІКОРу, — додав Зозуля тихіше. — Я прошу тебе довіритися мені.

Це була небезпечна фраза.
Для них обох.

У кабінеті знову запала тиша. Але тепер вона була іншою — не холодною, а настороженою. Як перед кроком, після якого вже не повертаються до колишніх правил.

Зозуля  кілька секунд сидів мовчки, дивлячись у темне скло монітора. Потім відсунув крісло і підвівся. Не різко — так піднімаються люди, які вже прийняли рішення і тепер лише перевіряють, чи готові його вимовити.

— Я пропоную інше рішення, — сказав він нарешті. — Неформальне.

Оксана не зводила з нього погляду.

— Я хочу взяти тебе і Богдана як позаштатних співробітників, — продовжив Зозуля. — Без наказів. Без записів у системі. Без протоколів.

Він зробив паузу, даючи словам осісти.

— І зараз же виїхати на його пошуки.

— Куди? — спитала Оксана.

— У покинуті землі біля Первомайська, — відповів він. — За нашими даними, він досі там. Не в місті. Між ним і нашими патрулями — кілька діб фори. Але рано чи пізно вони його знайдуть і тоді я вже не зможу приховувати цей факт.

Оксана мовчала. Вона вже зрозуміла головне — це не офіційна операція.

— Я дію з власної ініціативи, — сказав Зозуля, ніби підтверджуючи її думки. — Без погодження з керівництвом відділення. Якщо про це дізнаються… — він не договорив. Не було потреби.

— Ти розумієш, чим ризикуєш? — спитала вона.

Він ледь усміхнувся — коротко, без радості.

— Я розумію, чим не ризикувати вже неможливо.

Потім його погляд став серйознішим.

— Але є умова.

Оксана напружилась.

— Перш ніж ми рушимо, — сказав Зозуля, — ти розкажеш мені, що насправді сталося десять років тому в Первомайську.

Тиша в кабінеті стала щільною.

— Не версію зі звіту, — додав він. — Не ту, що пішла в архів. А те, про що не знає ніхто, крім тебе.

Він підійшов ближче, зупинився навпроти столу.

— Я маю знати, з чим ми маємо справу. І з ким. Інакше я не зможу йти далі — ні як офіцер, ні як людина.

Оксана повільно відкинулась на спинку крісла. Погляд на мить пішов убік — не від нього, а вглиб пам’яті, туди, де не було ані кабінетів, ані звань.

— Ти впевнений, що хочеш це почути? — тихо спитала вона.

— Так, — відповів Зозуля без вагань. — Бо якщо ти мовчатимеш, я діятиму навмання. А цього разу ціна буде занадто високою.

Оксана заплющила очі на кілька секунд. Коли знову відкрила — рішення вже було прийняте.

— Добре, — сказала вона. — Я розповім.

Вона зробила паузу.

— Але після цього дороги назад не буде.

Зозуля кивнув.

— Я це розумію.

Вона вдихнула глибше.

— Тоді слухай.