Глава 15

Навіть система боїться своїх тіней

Машина гальмувала різко, брязкаючи металом. Оксану смикнуло вперед, ремінь врізався в груди; біль пройшов миттєво, залишивши тільки гостре відлуння в думках.
Богдан.
Де він зараз?
Живий?

Вона не пручалася, коли дверцята відчинилися й холодне повітря вдарило в лице. Над нею — сіра, знайома до болю будівля. Відділок СІКОРу, у якому вона колись служила.

Цей дім металу і скла пам’ятав її кроки.
Десять років тому вона вперше ступила сюди — командирований офіцер Західного сектору, покликаний допомогти місцевим колегам розгадати загадкові сплески цифрової активності. Вона ще не здогадувалась тоді, як це відрядження переверне все її життя...
Тоді в коридорах пахло кавою і пластиком, чергові віталися поіменно. Тепер — антисептик, холод і глуха тиша.
Камери на стелі рухалися синхронно, як пильні очі без сну. Навіть світло тут змінилося: бліде, рівне, ніби стерте з пам’яті.

Вона йшла знайомими коридорами, рахує двері — кожен сьомий вихід колись вів до архіву, кожен третій — до лабораторії.
Знала кожну лінію плитки, і все одно почувалася чужою.
Повернення сюди здавалося зрадою самої себе.

— Сюди, — коротко кинув конвоїр.

Вона спинилася біля дверей із табличкою: «Начальник Південно-Східного сектору».
Унизу — ім’я: майор Сергій Зозуля.
Оксана завмерла, пригадуючи.
Ім’я, що відлунювало минуле: колись він був сержантом, її підлеглим під час відрядження сюди. Тихий, точний у виконанні наказів, без амбіцій — і, як тоді здавалось, без прагнення командувати.
Минуло десять років. І тепер — його кабінет.

Кабінет зустрів її приглушеним світлом. Металевий стіл, холодна лампа, монітор із блакитним відблиском на стінах.
Він сидів рівно, спокійно, як людина, що звикла приймати рішення. Коли підняв голову, вона впізнала його відразу — лише час наклав нові лінії на обличчя, зробив рухи стриманими, голос глухішим.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.
Ні слова.
Минуле й теперішнє зустрілися в тиші.

— Сідай, Оксано, — сказав він нарешті.

Вона не сіла. Стояла рівно, руки на колінах, напружена, як натягнута струна.

— На яких підставах мене затримали? — спокійно спитала вона.

— Ти ж сама все розумієш, — відповів він, трохи відводячи очі. — Твоє ім’я спливло в кількох доповідях. Інцидент у Первомайську, втеча неповнолітнього, цифровий сплеск… А ще, ти там щось наробила у Західному секторі...

— Це мій син, — тихо сказала вона. — І я не пошкодую життя, щоб захистити його...  Ні він, ні я, не становимо загрози, дайте нам жити спокійно...

Зозуля зітхнув, провів долонею по документу.
— Можливо. Але ми не можемо ризикувати.
Ти — колишній офіцер. У тебе був доступ до технологій, які зараз заборонено навіть зберігати.

— Я не користувалася ними, — твердо відповіла Оксана. — Мій син — не злочинець.

Він підняв очі. Довго дивився просто в неї.

— Скажи... Як так сталося, що ти, один з кращих офіцерів СІКОРу, стала на інший бік?

В його погляді Оксана побачила не лише офіцера — людину, що стоїть між наказом і совістю.

­— Я стою на боці людства, — тихо промовила вона. Тоді, у Первомайську, я зрозуміла, що після Великої Відключки ми обрали хибний шлях. Цифрові технології самі по собі не несуть загрози. Проблема криється в самих людях...

Зозуля мовчав, деякий час, опустивши очі.

— Я вірю тобі, — сказав він нарешті. — Але процедура є процедура.
Ти пройдеш медичне обстеження. Повне. Ми повинні переконатися, що ти залишаєшся людиною. Потім вирішимо, що далі.

Вона вдихнула, намагаючись утримати спокій.
— Ти не розумієш, — її голос зірвався. — Якщо ви  знайдете мого сина і сприймете як загрозу — ви його просто знищите.
Ви, ваша система, ваші алгоритми. Не люди, а протоколи.

Зозуля нахилив голову, наче ухилявся від удару.
Потер обличчя долонями — той самий рух, яким колись стирав втому після нічних змін.
Тільки тепер цей жест виглядав як спроба не показати розгубленість.

— Я зроблю все, що зможу, — сказав він тихо. — Але допоможи й ти.

Вона на мить заплющила очі. Перед нею знову постав Богдан — хлопчик із блиском у погляді, з тими ж руками, що колись тримали її долоню.
Він не злочинець. Він — живий. І вона не дозволить перетворити його на мітку в системі.

— Добре, — сказала вона. — Але якщо з ним щось станеться — я не прощу.
Ні тобі, ні тим, хто сховається за протоколами.

Зозуля натиснув кнопку на столі і в кімнату увійшов конвоїр.

Оксана розвернулась і вийшла.
Двері зачинилися тихо.

Зозуля ще мить сидів, дивлячись у порожнечу. Потім натиснув кнопку виклику.
— Провести обстеження. Повне, — промовив рівно. І, після короткої паузи: — Акуратно. Без зайвих демонстрацій.

Його голос тремтів.
Ніхто цього не почув, окрім нього самого.

— І приготуйте мені канал зв’язку з полковником Ямпольським. Негайно...

З динаміку почувся голос секретарки:

— Пане майоре, полковник Ямпольський саме якраз викликає Вас.

­— Добре, з’єднуйте...

Екран на стіні ожив тремтливим відблиском.
Зозуля розправив плечі — за кілька хвилин після розмови з Оксаною в ньому ще стояв той самий внутрішній гул, що не давав спокою.
Тепер треба було знову бути офіцером.

Зв’язок встановився одразу: три вікна.
У центрі — полковник Ямпольський, за спиною карта секторів, червоні маркери й графіки руху.
Ліворуч — полковник Ковальчук, командир Західного сектору, зосереджений, із коротким нервовим рухом щелепи, як у людини, що не спала дві доби.
Праворуч — сам Зозуля, відображений холодним світлом монітора.

— Майоре, — сказав Ямпольський, — ви саме вчасно. Підполковник Ковальчук тут розповідає цікаві речі. Думаю, вам варто почути.
Він повернув голову до колеги:
—Розкажіть майору, чим зараз зайняті доблесні бійці Західного сектору.