Глава 14

Полюючи на звіра, люди часто знаходять у ньому себе

Львів прокидався під лагідним осіннім сонцем.
Вузькі вулички ще дихали нічною прохолодою, з вікон кав’ярень тягнувся перший запах свіжозмеленої арабіки. На площах поволі з’являлися перехожі, двірники неспішно розгрібали опале листя.
І лише біля старого гаражного ряду, за кілька кварталів від центру, цей ранок починався інакше.

Патрульні СІКОРу недовірливо дивилися на пом’ятого чолов’ягу в потертій куртці.
Поруч валявся поліетиленовий пакет, з якого розсипалося сміття — обгризані кістки, зім’ятий пластиковий стакан, старий ключ блиснув у калюжі.
Чоловік жестикулював так, що здавалось, ось-ось зачепить одного з офіцерів.

— Та кажу вам, я ж бачив! — тремтячим голосом повторював він. — Собака! Звичайний такий, дворовий, тільки... світився. Очі в нього палали, аж відблиск на асфальті був!

— І що ж він робив, цей «світлий пес»? — сухо запитав старший патруля, ковзаючи поглядом по планшету.

— Та кинувся на кота, а потім — як підхопив його й через дах гаража! — чоловік схопився руками за голову. — Я думав, мені ввижається, але ж ні — все як на долоні!

Молодший патрульний пирхнув:
— Громадянин, признайтеся — вживали щось ввечері?

— Та ось вам хрест! — відмахнувся той. — Він же... такий був! І дивився, як людина!

Офіцери переглянулись. Старший тихо сказав у мікрофон:
— «Центр, допит свідка завершено. Дані нечіткі, можливий зоровий ефект».

— Та он же він! — раптом вигукнув чоловік, вказуючи за спини патрульних.

Вони різко обернулися. Біля розбитого гаража, серед калюж і тіні, стояв звичайний дворовий пес — мокрий, худий, із злиплою шерстю.
Лише очі... очі палахкотіли м’яким неоновим світлом. Не відблиском, не від ламп — своїм власним.

— Це він? — стиха запитав молодший.
— Так, — відповів старший. — А ну, проскануй його.

Сканер загув, цифри побігли, потім спалахнули червоним.
— Зашкал, — прошепотів технік. — Біорівень нестабільний.

Пес підняв голову, повільно ступив уперед. У повітрі почувся тихий гул, схожий на електричне потріскування.
— Стоїмо... — невпевнено видав старший, але сам зробив крок назад.

Дружок загарчав — низько, глухо, не по-звичайному. Його погляд ковзнув по людях, немов оцінюючи.
Один із патрульних зробив рух — пес рвонув ліворуч. Метал під ногами загримів — і от він уже вислизнув між сміттєвими баками.

— В обхід! Ловімо його! — вигукнув старший.
Двоє побігли через двір, інші з боків зімкнули коло.
Світло ліхтарів миготіло по мокрій шерсті, відбиваючись у калюжах. Пес рвучко зупинився біля паркану, обернувся.
Кілька секунд — повна тиша. Лише дощ дзвенів по металу.

І тоді він стрибнув.
Одним, легким рухом — мов не існувало сили тяжіння — перелетів через двометрову огорожу й зник у темряві.

Патрульні завмерли.
Хтось тихо видихнув:
— От халепа...
І ще довго стояли, вдивляючись у порожню вулицю, де тільки миготіло віддалене світло.

****

У кабінеті Ковальчука панувала тиша, яку порушувало лише гудіння серверів і приглушений тріск зв’язку. На столі — чашка холодної кави, поруч планшет з тактичними мапами сектору.
На стіні миготіла червона лампочка — активний внутрішній канал.

— Доповідайте, — коротко кинув Ковальчук, натиснувши кнопку зв’язку.

У динаміку залунав голос оперативного чергового:
— Патруль двадцять третій вийшов на контакт з об’єктом у районі Галицького кварталу. Візуальне підтвердження — так, це саме тварина, ймовірно, собака. Підтверджено на трьох камерах спостереження.

— Ви впевнені, що це не артефакт чи дрон? — перебив Ковальчук.
— Ні, пане. Біологічний організм. Показники тепла, пульсації, дихання — усе відповідає. Але з фоновими відхиленнями. Сканер засвітився по всіх діапазонах.

Ковальчук зсунув планшет ближче, на екрані блимала червона точка.
— Яких заходів було вжито?

— В район було стягнуто всі патрулі, які знаходились поблизу. Група спробувала ізолювати об’єкт у дворах. Пес переховувався між гаражами, поводився агресивно. Спочатку спробували накинути на нього капронову сітку, але він розірвав її одним рухом. Далі застосували ампули зі снодійним. Три влучання, доза максимально допустима. Реакції нуль. Дозвольте продемонструвати кадри оперативної зйомки?

- Показуйте.

Екран спалахнув і на ньому побігли кадри, як Дружок одним рухом долає двометровий паркан. Ковальчук відчув, як по спині у нього пробіг холодок.

— Що потім? - стисло буркнув він.

— Об’єкт прорвався через двір, знищив два електрошокери й знову зник. Його зафіксували далі — біля технічних люків старого промвузла, в районі вулиці Хімічної. Там вентиляційні шахти, труби, аварійні галереї. Людина туди не пролізе, а собака — може. Сканери досі показують його тепловий слід усередині системи.

— Чудово, — саркастично кинув Ковальчук. — І що ви збираєтесь робити?
— Район перекрито, пане. Спробуємо вивести його назовні ультразвуком, якщо не допоможе — запустимо дронів із газом.

Ковальчук на мить замовк. У динаміку долинали уривки команд, гавкіт, короткі вигуки з місця операції. Потім голос чергового знову став чіткішим:

— Об’єкт знову в русі! Пересувається по трубі… ні, стрибає вниз! Ми втрачаємо сигнал... повторюю, сигнал нестабільний!

Ковальчук напружено вдивився в монітор, де червона точка різко мигнула й зникла.
Він глибоко вдихнув, провів рукою по обличчю.

— Якщо не можете взяти його живцем, — сказав він тихо, але твердо, — знищіть. І зробіть усе, щоб тіло залишилось цілим. Мені потрібні залишки для аналізу.

— Зрозумів, пане полковнику, — пролунав голос у відповідь. — Підготуємо групу зачистки.

Ковальчук натиснув кнопку зв’язку. Кімната знову потонула в тиші.
Він сидів кілька секунд, дивлячись на темний монітор, де ще недавно миготіла червона точка. Потім коротко видихнув і потягнувся до комунікатора.