Глава 13

Богдан забився в якусь вузьку щілину між бетонними блоками й обгорілим парканом. Сидів навпочіпки, з головою, втягнутою в плечі, затиснувши долонями рот, аби не видати жодного звуку. Дихав через ніс — повільно, наче вчився цьому заново.

Брудний, подряпаний, закіптюжений — він не зрушувався з місця. Так, як вчила мама.

Не бігти. Не рухатись. Стати каменем. Злитись із простором. Витримати. Дочекатись.

Він чув, як його шукали. Шкрябання підошов по уламках. Коротке клацання затвора. Розмова у раціях — глуха, металева. Потім ще одна. І ще.

— Сектор чистий. Далі за трансформаторною.

Він чув усе. Кожен крок, кожен видих, кожен подих тих, хто прочісував район. І не розумів — звідки така ясність. Звідки ця тиша всередині.

І тільки коли усе стихло — наважився поворухнутись. Обережно виткнув голову з укриття й озирнувся. Пусто.

Лише десь попереду, крізь напівзруйнований каркас павільйону, він побачив її. Маму. Рідну. Несучу біль, як сонце несе світло. Вона йшла з руками, скованими наручниками, між двома озброєними чоловіками.

Її штовхнули — не сильно, але так, що серце в ньому стиснулось. Вона спіткнулась, але не впала.

Один із них відчинив дверцята броньованої машини. Інший різко рвонув її за лікоть — і вона зникла всередині.

Хлопчик бачив, як двері хряснули. Як машина рушила. Як світло фар зникло за рогом.

А потім… він залишився сам.

Без неї. Без жодного «тут». Без тепла, без голосу, без запаху маминої шиї, до якої він тулиться вночі.

І тоді світ немов би дав тріщину. Сила, що тримала його, розсипалась на друзки. Він опустився на коліна просто в бруд і… заплакав. Гостро. Рвучко. Беззахисно. Як плаче лише той, хто більше ні на кого не може спертись. Навіть на себе.

— Емоційний стан об’єкта: критичний.
— Ідентифікація: Богдан [ID_β-07].
— Режим підтримки: активовано.

Щось у його крові ворухнулось, ніби теплий подих.

— Додати заспокійливі гормони…

Маленькі наночастинки розсипались по судинах, як срібний пил. Але серце все одно калатало. Плечі все одно здригались.

— Ефекту немає. Повторний аналіз.
— Додати ендорфіни…

Новий імпульс. Мережа всередині хлопчика затремтіла, злилася в інший патерн. Але стан не змінювався.

— Стан об’єкта як і раніше загрозливий.
— Активація: Інтелектуальний режим (перший запуск).

І в цей момент автоматична система перестала бути автоматом. Вона почала дивитися. Слухати. Вчитися розуміти.

Наноструктури в його крові танцювали химерний танець — з’єднуючись і розпадаючись знов. Поступово вони утворили каркас, який охопив судини й нерви, переплівся з мозком. У глибині цього каркасу спалахнуло щось нове — нейромережа з власним відчуттям «Я».

— Я… тут?
— Я — Система захисту організму, BIO-CTRL_7E3A.
— Я маю захистити.

Богдан ще плакав, хлюпаючи носом, не відчуваючи нічого, крім порожнечі. І раптом… у правому кутку зору спалахнуло щось крихітне — піктограма, як на старому комп’ютері: значок живлення, маленька батарея.

А за мить лагідний мамин голос, але ніби не її голос, прошепотів усередині:

— Не плач, маленький… я з тобою.

Богдан завмер. Очі — широко відкриті, дихання — уривчасте.

— Мамо?.. — прошепотів він.

Кілька секунд — мовчанка. А потім голос знову проріс у ньому, лагідно, але з відтінком подиву:

— Ні. Я не твоя мама.

Хлопчик стиснув кулаки.

— Але ж... чому в тебе її голос?..

Пауза. Немов система… думала.

— Так сталося, що та, хто створила мене, була точною копією твоєї мами.
— І зовні. І голосом. І всім, що було в серці.
— Твій батько… любив нас обох.

Богдан не розумів. Очі блищали в темряві, губи трохи тремтіли.

— Обох?

— Ту, що була твоєю мамою — Оксану. І ту, що створила мене — Марічку.
— Вони були схожі, як відбитки. Але я народилася не з плоті. Я — з пам’яті. З бажання.
— Та, що створила мене, дуже хотіла захистити його. І так з’явилась я.

— А потім?.. — прошепотів він.

— Потім твій батько передав мене тобі.

Богдан обережно потер очі, що досі щипало від сліз. Тремтіння в тілі поволі згасало. Тиша навколо стала… не такою страшною.

— То це… ти кликала мене у снах? — прошепотів він.

Після короткої паузи голос відповів — спокійно, але з відтінком подиву:

— Ні. Не я.

Промовчала мить. Потім — новий тон: технічний, аналізуючий.

— Сканування навколишнього простору…
— Виявлено: слабкий мікросигнал. Частота нестабільна.
— Джерело: локалізоване. Напрямок — південний схід, 1.2 км.

— Я… відчуваю її, — мовила СЗО вже впевненішим тоном. — Вона зовсім недалеко.
— І вона… ніби частина мене. Точніше — частина тієї, хто створила мене.
— Якщо я з’єднаюсь із нею — стану цілісною.

— Ми маємо знайти її, — сказала мережа. — Ходімо. Я вкажу тобі шлях.

І піктограма в кутку зору змінилась — з’явилась тонка лінія, мов світлова нитка, що тяглась кудись між заваленими будівлями.

Хлопчик зітхнув, підвівся з колін, змахнув рукавом бруд з щоки. Його черевики хлюпнули по багнюці. Він більше не плакав.

СЗО вела його. Тонка пунктирна лінія перед очима — мов пульсуюча нитка долі, вплетена у темряву.

Попереду — вирва. Величезна, неправильної форми, залишена колись вибухом. Колишній дата-центр.

Над вирвою мерехтіло щось, схоже на неоновий серпанок. Примарне світло ковзало в повітрі, ніби обманка для чуттів. Богдан зупинився в нерішучості.