Глава 12

Там, де страх, народжується сила

            Після сеансу зв’язку з Наєю Оксана не могла позбавитись від тривожних думок. Вона не наважувалась повторити сеанс, справедливо побоюючись, що наступного разу її вже стовідсотково можуть запеленгувати сканери СІКОРу. А ще їй з голови не йшли слова старого мольфара, сказані ще там, у Карпатах: «Повернутися туди, де ця дитина була зачатою. Там відкриється шлях…» Вона тоді промовчала, відмахнулася від його слів як від містики. Але тепер, коли все навколо сходилося саме на Первомайськ, ці слова стали точкою, якої неможливо було оминути. І зрештою Оксана прийняла рішення...

Вона прокинулася ще до світанку. У кімнаті пахло старим деревом і пилом — дім Віктора був схожий на капсулу часу, і вона вже навчилася відрізняти кожен його запах і скрип. Богдан ще спав, але вчорашня його фраза не йшла з голови: «Мамо, вона кличе…»

Оксана тихо піднялася й розклала на столі речі.
Побутове: сушене м’ясо, трохи круп, кілька картоплин, шмат хліба, який встигли купити на базарчику, дві фляги з водою. З горища дістала ще одну ковдру й стару мисливську куртку — вони мали йти крізь поля, там ночі холодні.

Технічне: планшет із модульованим ядром, що колись належав Віктору; невеличкий сканер-трубка; два акумулятори з сонячним підзарядом; бухтa дротів і перехідників, які вона зібрала ще на Озерці; захисна лінза-маска; квадратний модуль, загорнутий у тканину. Усе це вона дбайливо складала у рюкзак, відділяючи найцінніше від повсякденного.

З полиці зняла стару карту, яку вони з Богданом уже розглядали. Її пальці провели лінію на південь: крізь закинуті землі до Первомайська. Шлях був довгий і небезпечний, але іншого не було.

Коли Богдан прокинувся, його наплічник уже чекав. У ньому — котелок, одна з батарей, трохи їжі й карта.
— Сьогодні ми підемо, — сказала вона йому спокійно.
Хлопчик кивнув, не дивуючись. Він давно чекав на ці слова.

Перед виходом Оксана ще раз обійшла дім. На столі залишила тільки одну світлину Віктора — ту, де він сидів на скутері, молодий і усміхнений. Вона глянула на неї востаннє, а тоді закрила двері, притримавши, щоб не скрипнули завіси.

Так вони вирушили у дорогу — з дому, який дав їм прихисток, у покинуті землі, де на них чекали відповіді й небезпеки.

---

Тиждень у дорозі стер відчуття часу. Дні зливалися у суцільну стрічку пилу, сонця й холодних ночей. Оксана рахувала не дати, а відстані між зупинками: скільки кілометрів пройдено, скільки ще залишилось.

Їли вони скупо — переважно те, що не зіпсується: сухе м’ясо, крупи, які варили на воді, зібраній у напівзасохлих колодязях чи з дощової бочки. Вода була найбільшою проблемою: доводилося часто відхилятися з дороги, щоб знайти бодай струмок.

Богдан втомлювався, але не скаржився. Його обличчя засмагло й загострилося, рухи стали зібранішими. Часом він ішов попереду, вперто вдивляючись у простір, наче відчував напрям краще за матір.

Одного вечора, коли вони розклали маленьке вогнище й варили кашу, Оксана сіла поруч із сином.
— Богдане, — почала вона серйозно, — слухай уважно. Може статися будь-що. Якщо раптом мене не буде поруч… ти не озираєшся, не кричиш, а одразу тікаєш. Пам’ятаєш, де у тебе карта?
— Пам’ятаю, — кивнув він.
— Шукаєш укриття, воду, не виходиш на відкриті місця. І головне — не довіряєш нікому. Нікому, крім…
Вона зам’ялася.
— Крім тебе, мамо, — підхопив він.
Оксана стиснула його плече.
— Так. Якщо мене не буде — дієш самостійно, так, як ми домовилися.

Хлопчик довго мовчав, вдивляючись у вогонь. А потім прошепотів:
— Добре. Я зможу.

За цей час вони бачили мало людей. Декілька разів траплялися подорожні — мовчазні, з такими ж виснаженими обличчями. Інколи це були самітники, інколи малі групки. Взаємна підозра не дозволяла затримуватися: короткий обмін поглядами — й кожен ішов своєю дорогою.

Чим ближче вони підходили до Первомайська, тим похмурішим ставало довкілля. Уздовж траси з’явилися блокпости — давно покинуті, але з іржавими колючими дротами, які все ще трималися на стовпах. Асфальт остаточно зник під шаром ґрунту й трави.

На сьомий день вони вийшли на пагорб. Унизу тяглися руїни — силуети напівзруйнованих будівель, вкритих мохом і плющем. Колишній Первомайськ лежав перед ними, наче величезний мертвий лабіринт.

Оксана зупинилася, зняла рюкзак і витерла піт з чола.
— Ми прийшли, — сказала вона, але голос її прозвучав так, ніби це ще тільки початок.

Богдан мовчки дивився на місто. Його зіниці розширилися, і він прошепотів:
— Вона тут. Я відчуваю.

---

Вони ступили на першу вулицю міста. Тиша була надто щільною, аж вуха закладало. І саме тоді Оксана помітила свіжі сліди шин. Вона лише встигла притиснути Богдана до стіни, як з обох боків вулиці одночасно виринули постаті в тактичному спорядженні.

Четверо. Вони рухалися чітко, методично, прикриваючи один одного. Жодної метушні — кожен знав своє місце.

Оксана вихопила пістолет і першою відкрила вогонь. Її постріли змусили супротивників розсипатися, але ті діяли майже синхронно: один відтягнув вогонь на себе, двоє зайшли з флангу, ще один швидко зайняв верхню позицію на уламках будинку.

Вона змінила позицію, використавши уламок стіни як укриття, і влучила одному в плече — короткий крик підтвердив це. Іншого зачепила куля по нозі, той упав, але навіть поранені вони продовжували діяти.

Відповідь супротивників була блискавичною. Граната зі сльозогінним газом ударила в бік, і хмара змусила її відступити. Вона кинулася вбік, ухиляючись, і на мить вибила автомат з рук одного з нападників. Але вже наступної секунди її затисли з обох боків.

Вона працювала руками й ногами так, як навчали колись у СІКОРі: удари в суглоби, ривки, блоки. Двоє повалилися від її прийомів, та ще двоє одразу перехопили ініціативу. Це був танець рівних — і саме тому бій здавався нескінченним.