Глава 11

Відчай створює монстрів, а цікавість випускає їх на волю.»

На околиці Львова на Варшавському шосе гуртожиток колишнього Політеху тьмяно світився запиленими вікнами. Кімната Андрія Кравця пахла цвіллю й дешевим миючим засобом. На стіні тьмяно жевріла лампа з жовтим відтінком, у кутку стояла розсохла шафа, дверцята якої вже давно не зачинялися. Стіл, прикручений до підлоги ще в радянські часи, був укритий подряпинами й темними плямами від паяльника. Усе це нагадувало радше комірчину прибиральника, ніж житло співробітника структури, яка називала себе «щитом людства».

Та саме тут, серед облупленої штукатурки, Андрій вирішив робити те, що могло перевернути його життя. На вікнах він закріпив тонкі металеві листи, роздобуті на складі списаного обладнання. Зсередини все обклав мідною сіткою, приєднав заземлення — примітивний «екран», який мав гасити будь-які імпульси. Якщо СІКОР запустить сканери, вони не повинні нічого виявити.

На столі лежали інструменти: розібраний старий ноутбук, набір викруток, дешевий паяльник з обгорілою ручкою, кілька транзисторів і плат, знятих із покинутих приладів. Поруч — свинцева коробочка. Вона здавалася чужою в цьому убогому інтер’єрі, ніби артефакт із іншого світу, загублений у брудній кімнатці.

Андрій відкрив коробочку. «Павучок» лежав нерухомо, його лінзи були темні, але навіть у мертвій тиші він випромінював загрозливу присутність. Андрій ковтнув слину, відчуваючи знайоме поколювання в грудях — страх, змішаний із збудженням.

Він збирав рідер тиждень. Удень працював на складі, зображав байдужість, а вночі креслив схеми, розбирав списані блоки живлення, комбінував дроти, ізолював з’єднання. З десятків невдалих варіантів виріс дивний прилад: коробка з переплутаними жмутами кабелів, екраном від старого монітора й примітивним інтерфейсом, який він написав сам.

Перша спроба — тиша. Друга — монітор мигнув і згас. Третя закінчилась запахом горілої ізоляції й опіком на пальці. Він лаяв себе, грюкав по столу, присягався, що кинув би все, якби не це відчуття: ще трохи, ще крок — і він торкнеться забороненої істини.

І ось — після нескінченних паяння й переробок — система ожила. На моніторі, давно приреченому показувати лише сірі тіні, раптом пробігли рядки. Символи з’являлися швидко, змінювали одне одного, мерехтіли, наче код із іншої реальності.

Андрій втупився в екран. Щось нагадувало асемблер — команди, адреси, переходи. Але вони були зовсім інші: компактніші, витонченіші, мов живі. Він відчув, як холодний піт виступив на скронях. Це не людська мова. Це — щось вище.

Він зціпив зуби. «Чорт забирай, треба було вчитися краще! Я ж прогуляв півкурсу, сидів у гуртожитку з дешевим пивом…» Тепер кожна забута лекція різала його, мов ножем.

Та відступати було нікуди. Він гортав довідники, які колись скачав у телефон, відкривав пожовклі конспекти. Усе тіло нило, пальці тремтіли від перевтоми, але він уперто складав рядок за рядком — простий скрипт, що мав робити одне: замінювати символи на слова. Перетворити невідоме в зрозуміле.

І раптом екран спалахнув новим рядком. Цього разу не коди, не символи. Слова. Людською мовою.

— Хто турбує мене?

Деякий час він просто сидів, не кліпаючи, втупившись у монітор. Його пальці тремтіли над клавіатурою. І все ж він змусив себе надрукувати:

— Я — Андрій Кравець, людина. А ти хто?

Екран здригнувся, рядки символів замерехтіли, полилися нескінченним потоком. Потім потік зупинився й з’явився чіткий рядок:

— Андрій Кравець — інформації не знайдено. У доступі відмовлено.

Монітор мигнув і згас.

— Ні… — вирвалося в нього, глухо, майже стогін.

Наступні дні перетворилися на безсонні ночі. Андрій не виходив із кімнати, харчувався черствим хлібом і дешевими консервами, забув про роботу, з’являвся там лише для годиться, аби ніхто не здійняв тривогу. Усе його життя звузилося до однієї мети: зламати код.

Рядки прокручувалися перед очима навіть тоді, коли він на хвилину заплющував повіки. Він почав бачити їх уві сні: символи танцювали, складалися в візерунки, знову й знову викидали його в темряву відмови. Андрій карав себе за кожну прогаяну лекцію, за кожен п’яний вечір, коли міг учитися, а натомість тупо глушив розпач. Тепер йому доводилося самотужки доганяти те, що інші засвоювали роками. Він гортав старі довідники, перекопував форуми в кешах ноутбука, діставав пожовклі конспекти.

І нарешті — одного вечора — серед десятків невідомих функцій і незрозумілих блоків він побачив щось, схоже на простий фільтр: невеликий фрагмент коду, що перевіряв «ідентифікацію користувача». У нього перехопило подих. Він кілька разів перечитав рядки, зіставив із логікою попередніх відмов і зрозумів: ось воно.

Руки тремтіли, коли він вставляв свої коментарі. Серце билося так, ніби мало вирватися з грудей. Кілька символів — і ціла система мала втратити свою оборону. Він натиснув Enter.

Монітор ожив. Символи знову побігли, але тепер вони були інші — вже без відмови, без відштовхування. Рядки коду горіли, наче самі вплітали його у свій химерний танець. І нарешті екран спинився.

— ДОСТУП ДОЗВОЛЕНО.

Курсор замиготів, наче живий, запрошуючи: введи текст.

Кілька хвилин Андрій сидів нерухомо, затамувавши подих. Екран світився рівним зеленим світлом, курсор миготів, ніби кликав доторкнутися. Невже? Невже я це зламав?.. Він ковтнув, облизав пересохлі губи й, зібравшись із духом, повільно набрав:

— Хто ти?

Монітор здригнувся. Рядки символів замерехтіли, полилися нескінченним потоком, утворюючи згустки коду, що нагадували живі візерунки. Нарешті потік зупинився і на екрані висвітився рядок:

— Я — система захисту імунітету й контролю за функціональністю організму: BIO-CTRL_7E3A.

Андрій витріщився на монітор. Його серце калатало в скронях. Він тремтячими пальцями набрав нове запитання:

— Хто створив тебе?

Код знову закружляв, на мить навіть здалося, ніби з екрану долинає тихе дзижчання. Відповідь з’явилася швидко: