Глава 10

Командувати легко тим, хто сам не знає, як воно — стояти в полі без прикриття.*

Майор Сергій Зозуля сидів за столом, нахилившись над стосом паперів, що пахли вогкістю й канцелярським пилом. Його обличчя застигло в похмурій масці: підборіддя напружене, брови зведені, скроні тіпалися від пульсу. За останні дві доби він перечитав понад сорок звітів — поліційні, внутрішні, оперативні — але ніде не було того, що йому справді потрібно: хоч натяку на слід.

Його настрій став ще похмурішим після того, як секретар повідомила про майбутній сеанс зв’язку з Києвом. Залишалось якихось п’ятнадцять хвилин, а він ще не вирішив, що саме говоритиме. Пояснювати, виправдовуватись, блефувати? Чи сказати все прямо?

Коли зв'язок було встановлено, на екрані з’явився полковник Ямпольський. Він сидів у напівтемному приміщенні, за його спиною було видно тьмяно освітлену мапу району з червоними зонами. Полковник говорив одразу, без привітань:

— Майоре, які результати роботи по пошуку об’єкта?

— Почав із найпростішого, пане полковнику, — доповів Зозуля, дивлячись прямо в об’єктив. — Запросив у поліції зведення про всі надзвичайні події за останні дні. Одразу звернув увагу на інцидент у кафе «Зустріч» на Привокзальній площі.

— Уточніть.

— Бійка. Троє молодиків пристали до жінки з дитиною. Закінчилось тим, що їх винесли ногами вперед. Офіціантка викликала поліцію, є короткий відеофрагмент із внутрішньої камери — не повний, але достатній.

— І ви гадаєте, це була вона?

— Не гадаю. Переконаний. Типова реакція, жорстке втручання, професійна техніка бою. Все вказує на об’єкт. Свідки — офіціантка, водії, відвідувачі — всі допитані. Навіть тих гопників знайшли, що тоді чіплялися.

— Результати?

— Жоден не знає, куди вона поділась. Всі твердять, що бачили її вперше. Сліди обриваються.

— Отже, ваш висновок?

— Вона в місті. Але десь глибоко. Ховається, можливо — в одному з відселених секторів. Сканери поки мовчать.

— Недостатньо. Посилити контроль. Працювати з поліцією щільніше, поширити прикмети. Ізолювати ймовірні райони. Підрозділам СІКОРу — повний режим патрулювання. Активна фаза. Ви мене чуєте, майоре?

— Так точно, пане полковнику.

— Первомайський напрямок?

— Під контролем. Пости чергують, імітатори радіаційного зараження в штатному режимі, зовнішній периметр тримаємо.

Полковник мовчки подивився в об’єктив ще кілька секунд і перервав з’єднання.

Екран згас.

Зозуля опустив плечі й вилаявся:

— Командувати всі мастаки… А ти спробуй щось витягти з цього бетонного пекла…

***

Оксана сиділа над розібраним сканером. Його нутрощі розсипались по столу, мов нутрощі мертвої істоти. Плати, мікросхеми, ізострічка, дроти — у всьому відчувався слід сталкерської збірки. Вітя б посміхнувся — вона вчилася в нього.

Але зараз усередині було інше — тривога, інтуїція, мета. Вона розуміла, що її син, її кровиночка, єдина істота, яка тримала її на цій землі — самим своїм існуванням порушує всі писані й неписані канони СІКОРу. Вони не залишать їх у спокої ніколи. І від того, що Оксана знала, які рішення можуть бути ухвалені її колишніми колегами, їй ставало моторошно. Але водночас це усвідомлення і заряджало її на боротьбу. Боротьбу проти вкрай несправедливого і безглуздого страху людей перед штучним інтелектом. Адже вона знала, яким він може бути насправді... Тому Оксана вирішила будь що встановити зв’язок з тою загадковою сутністю, яка з’являлася її сину.

*Вона кличе Богдана. Кличе — і він чує. Значить, у них є зв'язок. Значить, він може бути провідником. Якщо я зможу дати їй канал, вона говоритиме. І, можливо, згадає. Можливо — відкриється.*

Вона зробила ескіз схеми: скануючий модуль → фільтр шумів → демодулятор → текстовий буфер → вивід на термінал. Примітивна система. Без захисту. Але інколи просте — найнадійніше.

*Це буде експеримент. Я підключу Богдана, але не як об’єкт, а як резонатор. Я не дозволю йому заглибитись. Але саме він — її маяк.*

Зібраний прилад виглядав грубо — але справно. Вона перевірила живлення, заміряла імпеданс, поставила ізолятори.

— Готово, — сказала пошепки.

Богдан сів поруч. Вона підключила контакти. Увімкнула.

Курсор на екрані миготів. Потім з’явився текст:

> *…є… хтось… тут?..*

Оксана відповіла:

**"Хто ти?"**

> *…не знаю… біль… спалах… ім’я… я... На... я…  бракує… пам’яті… назви мене… На́я…*

**"Чому ти кличеш мого сина?"**

> *він світить… він провідник… я тримаюсь крізь нього…*

**"Я спробую дати тобі більше."**

> *ти… тепла… мов вона…*

Зв’язок згас. Екран знову блимав самотнім курсором.

*Це — не Марічка. Але… частинка. Фрагмент. І вона — жива. Дихає електрикою. Шукає… мене? себе?..*