Глава 7

У пам’яті каменю немає забуття

 На Січеславській Набережній, де ріка ще пахла іржею колишніх портових кранів, височіла оновлена будівля. Колись тут був університет імені Альфреда Нобеля, і жовті стіни світилися студентським гамором. Потім прийшла Велика Відключка, і споруда довго стояла пусткою: вибиті шибки, облуплений фасад, вицвілі прапори, що так і не дочекалися нових господарів.

Тепер ця будівля стала серцем нового порядку — Академія СІКОРу, головний навчальний корпус, де готують майбутніх офіцерів. Яскраву фарбу замінили суворі матові відтінки: темно-сірий бетон, холодно-сині колони, важкі броньовані вікна. Замість студентських банерів — герб Академії, викарбуваний у металі й підсвічений прожекторами, що сяяли навіть удень.

Перед входом простягалася рівна площа з бруківки. Старі тріщини залишили, не закриваючи їх новими плитами: вони мали нагадувати, що навіть камінь пам’ятає. Уздовж алеї стояли чорні стели зі списками імен — офіцерів і агентів, які вже ніколи не повернуться зі своїх завдань.

У центрі площі височів новий монумент. Там, де колись крутився золотий глобус, тепер застигла бронзова композиція: троє бійців у повний зріст. Один тримав зброю, спрямовану в небо, другий підтримував пораненого товариша, третій стояв попереду, з розкритими руками, немов заслін від невидимого ворога. Позаду їхніх постатей здіймалася металева хвиля — стилізований електричний розряд, що розбивався об людську відвагу.

На чорному постаменті золотими літерами було викарбувано:
«Полеглим у битві за людство. Ваша тінь стоїть за кожним із нас.»
Навіть вітер тут стихав, ніби вшановуючи тишу цього місця.

…Сонце зависло над Дніпром, віддзеркалюючись у металевих хвилях монумента. Курсанти стояли строєм на площі, і їхні обличчя, молоді й серйозні, світилися у відблисках бронзи.

Начальник Південно-Східного сектору Українського відділення СІКОРу, майор Сергій Зозуля, читав лекцію курсантам академії. Він обрав цього разу незвичне місце для заняття. Не аудиторія з рівними рядами парт, а відкрита площа Академії СІКОРу, прямо перед пам’ятником загиблим. Тема лекції — історія Корпусу. Він хотів, щоб юнаки й дівчата не просто чули її, а бачили перед собою імена тих, хто вже ніколи не повернеться.

Його постать видавалася впевненою й міцною. Тепер важко було впізнати в цьому кремезному офіцерові молодого сержанта Зозулю, який десять років тому став свідком і учасником подій у Первомайську. За роки, що минули,  він змінився: плечі розширилися, руки загрубіли, трохи додалося ваги, а буйна шевелюра поступилася місцем залисинам. На скронях пробивалася сивина. Але разом із роками прийшли й рішучість, і спокійна впевненість, що відчувалася в кожному його жесті.

Після тих подій у Південно-Східному секторі, як і в усьому Українському відділенні СІКОРу, змінилося багато. Полковник Юхно через рік після битви отримав звання генерал-майора і виїхав на службу до штаб-квартири Корпусу на Майорці. Майор Ямпольський згодом виріс у полковника й зайняв його місце. А Зозуля, пройшовши курс навчання в Академії, піднімався сходами кар’єри: лейтенант, капітан, і зовсім недавно — майор, командир Південно-Східного сектору.

Він поклав долоню на чорний постамент і заговорив урочисто:
«Ці бійці віддали свої життя в останній битві зі штучним розумом, який прагнув стерти людство з лиця землі. Вони вистояли там, де інші відступили б. Їхня жертва дала нам шанс відродитися. Ми не маємо права зрадити їхню пам'ять. Ви — нове покоління СІКОРу. Ви повинні так само самовіддано служити справі, відстежувати й ліквідовувати будь-які намагання відродити згубні технології. Тільки так ми зможемо зберегти світ від повернення тієї загрози».

Ніхто з курсантів не знав, що справжня історія була іншою: там, під Первомайськом, зійшлися у двобої дві нейромережі, а СІКОР був втягнутий лише як третя сторона. Але справжніх свідків залишилося занадто мало. Міф зручний, і міф став офіційною історією.

«Пам’ятайте: їхній подвиг зобов’язує нас, — підсумував Зозуля. — Ми несемо їхню тінь за плечима, і ніхто не має права відступити».

Раптом у тиші пролунав короткий писк. На зап’ясті офіцера мигнув комунікатор. Голос дівчини-секретаря був стриманий, але в ньому відчувалося напруження:
«Пане майоре, щойно по секретному каналу отримано наказ. Вас викликають до Києва. Особиста присутність на терміновій нараді».

— Лекція закінчена. Вільні, — кинув він строю й рушив до службового автомобіля.

***

Летовище Дніпра зустріло майора запахом мастила й сухої трави. Авіація після Великої Відключки відроджувалася повільно, кожна машина була на вагу золота. Та Південно-Східний сектор мав свою гордість: старенький Мі-8, пошарпаний часом, але справний, мов ветеран, що вперто тримає стрій. На бортах тьмяніли розпізнавальні знаки ВПС України, а на фюзеляжі виднівся напівстертий напис білою фарбою: «За бабу Вєру!»

Двигун затремтів, заревів, гвинти підняли хмару пилу. Вертоліт піднявся в небо й взяв курс на Київ.

***

Посадка відбулася на старому військовому аеродромі під Києвом. Гвинти ще не встигли зупинитися, коли до борту під’їхав чорний автомобіль із емблемою СІКОРу. Зозуля вийшов на бетон, відчуваючи холодний вітер, і одразу побачив двох офіцерів у темній формі. Вони віддали честь і без слів вказали на машину.

Поїздка тривала недовго. Дорога привела їх до схилу Дніпра, де під крутими пагорбами ховалася станція метро «Арсенальна». Колись це була найглибша станція світу, тепер — ще й вхід до підземного штабу СІКОРу.

Зозуля зійшов сходами вниз. Металеві двері закрилися за спиною із глухим відлунням. Коридори були оббиті світлою сталлю, рівний холодний світильник тягнувся вздовж стелі. Кроки лунали глухо, як у порожньому колодязі.

***

У залі штабу панувала тиша, лише гуділи системи вентиляції. Масивний стіл займав центр приміщення, над ним горіли тьмяні лампи. На стінах висіли карти секторів і кілька червоних індикаторів зв’язку.