Глава 4

У чужих очах часом видно власну долю.

Надвечір львівський вокзал гув, мов розбурханий вулик. Ряди людей тяглися до кас, діти бігали з вузликами, бабці сварилися з носіями, а над усім стояв запах диму, поту й гарячої юшки з найближчої харчевні.

Оксана тримала Богдана за руку, намагаючись протиснутися до входу в залу очікування. Хлопчик пригорнувся до неї — натовп тиснув з усіх боків.

І саме тоді, наче виринувши з повітря, їх оточила строката зграя. Жінки в яскравих спідницях, з дзвінкими прикрасами, діти з темними очима, старі чоловіки з гітарами й гучними голосами. Вони з’явилися зненацька, щільним кільцем, відрізаючи шлях уперед.

Ватажком була висока циганка з важким намистом і хусткою, що спадала на плечі. Вона всміхнулася хижо, розкриваючи золоті зуби, і заговорила співучим, але різким голосом:

— Ой, пані дорога, куди ж поспішаєш? Дорога твоя темна, шлях твій небезпечний… Дай, я долю тобі скажу! Кров твоя гірка, серце твоє плаче. Але є в тебе дитя — світло й хрест водночас. Дай на хустку, дай на хліб, а я тобі правду відкрию!

Навколо вже шурхотіли руки: хтось шарпав за торбу, хтось тягнувся до кишені. Голоси перекрикувалися, сміх, спів, крик.

Оксана різко притисла Богдана до себе, її очі спалахнули холодним блиском. Вона сказала низьким, напруженим голосом:

— Спробуй доторкнутися до моєї дитини — і будеш зуби свої золоті збирати з бруківки.

Юрба стихла на мить, та циганка не знітилася. Вона розсміялася гучніше, ще нахабніше і нахилилася ближче, блиснувши своїми золотими зубами в тьмяному світлі вокзалу:

— Дитя твоє… воно несе тобі і хрест, і світло! От-от прийде темрява, а з неї встане… —

Вона раптово осіклась. Слова застрягли, ніби хтось стиснув їй горло. Її очі зустрілися з блакитними очима Богдана.

— …встане… — прошепотіла вона ледве чутно, й губи її затремтіли. На мить у голосі ще тлів намір договорити, але далі — тиша.

Навколо стих навіть гамір юрби. Циганка застигла, немов у трансі, дивилася на хлопчика, а потім, немов отямившись, почала поспіхом белькотіти:

— Ой, пробач, пані… ми нічого не бачили, нічого не хотіли… Добра вам дорога, щаслива доля… удачі, щастя, здоров’ячка…

Вона зірвала голос, збираючи свою зграю, і вже за мить строката юрба розтанула в натовпі, ніби її й не було.

Оксана ще стояла з напруженими плечима, міцно обіймаючи сина. Її серце калатало, але вона не промовила жодного слова. Лише Богдан тихо притулився до неї й прошепотів:

— Вони боялися мене, мамо.

Вона вдихнула важко, наче після бою.

— І правильно боялися...

***

… Вечірнє небо поволі темніло, коли на перон із пронизливим скреготом вкотився потяг. Старий дизельний тепловоз димів, як кузня, викидаючи клуби чорного диму просто на натовп. Метал його був укритий іржавими плямами, фарба давно облізла, а прожектори світили тьмяно, мов втомлені очі.

Перон гудів голосами: діти плакали, хтось сварився через місця, чути було брязкіт валіз і скрип коліс від візків. Люди юрмилися біля вагонів, одні тягли мішки, інші носили клітки з курми, хтось переконував провідницю впустити без квитка. Усе це змішувалося з різким запахом дизелю, смаженого насіння й дешевої кави в пластикових стаканчиках.

Оксана з Богданом піднялися в третій вагон. Усередині їх зустрів гул голосів і тіснота: на полицях уже лежали люди з вузлами під головами, хтось гриз насіння, хтось лаявся на сусіда за те, що розлив чай. Вікна були затягнуті подряпаним склом, у щілини тягнуло холодом.

Вони відшукали своє місце біля вікна: нижня полиця для хлопчика, верхня — для неї. Провідниця, виснажена жінка з почервонілими очима, махнула рукою:

— Сідайте, скоро рушимо.

Богдан зморщив носа, відчувши важкий запах, але промовчав. Йому було цікаво: стільки людей, стільки шуму, усе гойдалося й рухалося. Він уже почувався не зовсім дитиною, бо це була їхня «справжня подорож».

Оксана поклала його на нижню полицю, накрила ковдрою. Хлопчик швидко задрімав — день був виснажливий. Його рівне дихання трохи заспокоїло її серце.

Вона сіла поруч, притулившись до холодної стінки. Потяг смикнувся і повільно рушив. Металеві колеса загупали по стиках, ритмічно, наче чийсь велетенський пульс.

Оксана дивилася на темряву за вікном, слухала, як дизель тужливо реве попереду, випльовуючи в ніч чорний дим. Вона вдихала запах мастила й сажі й думала про шлях, який привів її сюди.

*Я наївно вірила, що зможу сховати його від світу,* — подумала вона. — *Що нас омине війна за майбутнє. Але тепер… він сам уже почав світитися. Він не може бути непоміченим.*

Її думки ставали все чіткішими. М’язи пам’ятали кожен рух, тіло відгукувалося на найменший порух вагону. Вона відчувала, як повертається давня зосередженість, готовність діяти. Навіть втома сприймалася інакше — не як тягар, а як відточене терпіння.

І водночас у цьому усвідомленні було щось дивне: замість розпачу вона відчувала, як у ній прокидається давня сила. Колишня Оксана Гріненко, та, що колись носила форму старшого лейтенанта СІКОРу, знову випростувалася в ній на повен зріст. Вона навіть помітила у віконному відбитті — зморшки, що за ці роки прокреслили її обличчя, наче відступили. Очі знову світилися, як колись: холодним зеленим вогнем, у якому жила сталь.