Глава 2

Кров іноді говорить голосніше за серце

Старенький ЛАЗ гув на весь серпантин, ніби збирався розвалитися просто на повороті. Латаний-перелатаний кузов рипів на кожній ямі, а з-під сидінь тягнуло маслом і бензином. Двері водій закривав ударом ноги, і все одно вони знову прочинялися на різких вибоїнах.

У салоні було тісно й гамірно. Сільські жінки з кошиками, кілька студентів із книжками в руках, старі чоловіки в засмальцьованих кашкетах. На колінах у когось кукурікав півень у мішку, попід лавками тулилися вузлики з картоплею та сушеними грибами. Хтось жартував уголос, інші перешіптувалися — дорога не з легких, але люди давно звикли.

Оксана сиділа біля вікна, тримаючи Богдана на руках. Хлопчик із цікавістю дивився назовні: на хатини під бляшаними дахами, на ряди городів, на дітей, які гасали босоніж по подвір’ях. Дорога йшла крізь живу, населену землю — нічого не нагадувало про руїни, які вона бачила колись на сході. Тут життя текло, як ріка, хоч і в старому руслі.

Водій, сивий дядько з цигаркою, вів автобус однією рукою, другою час від часу підбивав важіль коробки передач. У дзеркало він кидав короткі погляди на пасажирів, але більше сварився на вибоїни й на власний транспорт.

— Як та калюжа ще не проковтнула цей автобус, — буркнув він уголос. — Після цього рейсу знову в майстерню, знову зварка…

Богдан усміхнувся і нахилився до матері:
— Мамо, дивись, колеса витримають, правда?

Оксана пригорнула його міцніше.
— Витримають, сину. Тут усе витримує. Люди, дороги й навіть цей автобус.

За вікном пропливали зелені пагорби, розлогі сади й базарчики на узбіччях. Скрізь було видно: люди повернулися до простого життя. Ніяких електронних вивісок — тільки мальовані дошки, крейдяні оголошення на парканах, друковані плакати, прибиті цвяхами.

Раптом Богдан зосередився, примруживши очі.
— Мамо, вона знову кликала мене… тихо-тихо.

Оксана пригорнула його ще тісніше, відвела погляд від сусідів, щоб ніхто не почув. Вона відчувала, як знову холодком стискає серце.

*Не тут. Не зараз.*

***

Автобус зупинився на автостанції міста Надвірна з протяжним скреготом гальм. Стара двоповерхова будівля з облупленою штукатуркою і вицвілою вивіскою «Автостанція» зустріла пасажирів знайомим гамором. Під навісом ховалися ряди дерев’яних лавок, на яких відпочивали подорожні, а трохи далі — базарчик: жінки в хустках продавали яблука, квашені огірки в слоїках, в’язанки сушених грибів.

Біля входу чоловік розливав квас у склянки з товстого скла, а поруч дідусь продавав саморобні іграшки з дерева. Повітря було наповнене сумішшю запахів: дизельного диму від автобусів, диму з печей, свіжого хліба, який продавали просто з кошиків.

Оксана зняла Богдана з рук, поставила його на землю й повела крізь натовп. Люди поспішали хто на базар, хто на пошту, хто до знайомих. На вулиці стояв гомін, і навіть старий брук під ногами здавався живим від цього руху.

Надвірна жила своїм неспішним, але насиченим життям. Уздовж центральної вулиці тягнулися невеликі крамниці: шевська майстерня, друкарня, книгарня з пожовклими від часу виданнями, аптека з різьбленою дерев’яною вивіскою. На дверях багатьох закладів висіли паперові оголошення: «Потрібні працівники», «Прийом молока щодня о 7 ранку», «Обмінюю радіолу на цукор».

На площі перед ратушею височів постамент без пам’ятника — колись тут стояла бронзова постать, тепер залишився лише кам’яний куб, який діти використовували як імпровізовану гірку. Біля стін старої будівлі в ряд виставили вози з овочами й зерном, крамарі голосно закликали покупців.

— Мам, дивись, скільки всього! — захоплено вигукнув Богдан, показуючи на ряди кольорових хусток, які майоріли на прилавках.

Оксана всміхнулася, хоча в душі зростала тривога. Для неї це місто було радше випробуванням: після років тиші серед гір вона знову відчувала вагу людського натовпу, шум, сторонні погляди. Але Богданові все здавалося святом.

Вони минули базар і пішли вгору вулицею, вимощеною старою бруківкою. По обидва боки стояли будинки з вицвілими, але ще доглянутими фасадами. На деяких подвір’ях сушилися рушники, з відчинених вікон пахло борщем. Жінки сиділи на лавках і в’язали, чоловіки лагодили велосипеди чи розбиралися з інструментами. Усе виглядало по-домашньому, але водночас ніби з іншої епохи — світу, де час зупинився ще в середині минулого століття.

Незабаром вони вийшли до лікарні. Це була триповерхова сіра будівля з великими вікнами, обрамленими білими фіранками. На стіні висіла дошка оголошень із паперовими аркушами: графік прийому лікарів, попередження про епідемію грипу, подяка від пацієнтів. Біля входу сиділи кілька жінок із дітьми, чекаючи своєї черги, а на лавці під каштаном спочивав літній чоловік із перев’язаною рукою.

Оксана міцніше взяла сина на руки й попрямувала до дверей.

***

Усередині лікарні пахло йодом, вологим вапном і старим деревом. Коридор тягнувся довгою білою кишкою, вздовж стін стояли лавки, на яких сиділи пацієнти. Дехто тримав дітей на руках, дехто читав пожовклі газети. На стіні висів стенд із кольоровими плакатами: намальовані від руки поради, як лікувати застуду чи уникати обмороження.

Через кілька хвилин медсестра, невисока жінка у крохмальованому ковпаку, відчинила двері:
— Наступні, прошу.

Кабінет був акуратний, але в старому стилі. Великий письмовий стіл із темного дерева, завалений картотеками. Металеві шафи, в яких стояли банки зі скляними паличками й пробірками. У кутку — механічні ваги, поруч старий мікроскоп, поруч — емальований умивальник із довгим краником. Єдина лампочка світила тьмяним жовтим світлом, відкидаючи тіні на стіни.

За столом сидів лікар — літній чоловік років шістдесяти з гаком, у вицвілому білому халаті. На переніссі — круглі окуляри, за склом яких очі здавалися ще уважнішими. Він підняв голову й привітно всміхнувся:
— Проходьте, прошу.

Оксана посадила Богдана на стілець біля столу. Хлопчик трохи насторожено дивився на прилади, але не опускав очей.

Лікар повільно розгорнув картку, записав ім’я, вік, потім підійшов із дерев’яним стетоскопом.
— Дихай глибоко, хлопче… ще раз… добре. — Він кивнув. — Серце чисте, легені — як дзвіночки.

Оксана полегшено зітхнула, але лікар замислився, поглядаючи на хлопчика поверх окулярів.
— Здоровий, цілком здоровий. Але… — він потер підборіддя. — Щоб нічого не упустити, зробимо аналіз крові. Просто для впевненості.

Богдан закусив губу, але кивнув. Лікар підсунув металевий лоток, дістав маленьку голку й скляне скельце.
— Тільки пальчик уколю, і все. Не бійся.

Він упіймав дитячу руку, легенько проколов подушечку пальця. Червона крапля виступила й упала на скло. Лікар зібрав її тонкою паличкою, прикрив іншим скельцем.
— Ось і все. Справжній козак.

Богдан зморщився, але намагався триматися мужньо. Оксана пригорнула його й поцілувала в волосся.

Лікар відніс скло до невеликого лотка.
— Віддам у лабораторію. Результати будуть сьогодні ввечері або завтра вранці. Якщо щось буде незвичне — повідомимо.

Оксана подякувала, але в її серці знову прокинулася тривога. *Що, коли саме аналіз відкриє те, про що краще б ніхто не знав?..*

***

У підвальному приміщенні лікарні пахло вогкістю, хімікатами й гарячою залізною плиткою. Стара лампа під стелею тьмяно миготіла, розганяючи тіні між шафами з пробірками. На столі стояли важкі центрифуги, скляні колби, баночки з реактивами, пожовклі журнали обліку з товстими сторінками.

За мікроскопом сиділа лаборантка — втомлена жінка років тридцяти п’яти з темними колами під очима. Вона методично переглядала один зразок за іншим: позначки на скельцях дряпалися олівцем, а руки працювали так, ніби робили це вже тисячі разів.

Коли їй передали скло з позначкою «Богдан Гриненко», вона машинально поклала його під лінзу, обернула гвинт налаштування й нахилилася.

Звична картина крові не відкрилася. Серед рівних клітин миготіли крихітні іскри, немов тонкі механічні візерунки, що жили власним життям. Вони рухалися, наче за якимось законом, і цей рух зачаровував і лякав водночас.

Очі лаборантки розширилися. Вона різко відсунула голову від мікроскопа, потім знову припала до окулярів, крутнула налаштування. Зображення не зникло. Воно лишалося — неймовірне, неможливе.

Її пальці тремтіли, вона ковтнула слину, вже хотіла зробити позначку…

Двері рипнули.

До лабораторії увійшли двоє чоловіків у сірих костюмах із однаковими темними краватками. Один тицьнув їй під ніс посвідчення:
— СІКОР. Цей зразок ми вилучаємо.

Другий уже спокійно запаковував скельце в темний футляр.

— А вам, — сухо додав перший, — раджу забути, що бачили. І тримати язик за зубами.

Жінка кивнула, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі.

Сірі силуети зникли, і в кімнаті знову залишився тільки запах реактивів і монотонне тремтіння лампи. Лаборантка сиділа нерухомо, не знаючи, чи все це їй примарилося, чи справді світ зберігає в собі таємниці, яких краще не торкатися.