Епілог: Перше сонце попелястого світу

Ранок у реальному світі не настав раптово. Не було ніжного рожевого світанку чи пташиного співу, якими система «Меморія» зазвичай позначала початок нового циклу. Натомість темрява просто повільно почала вицвітати, перетворюючись на важку, свинцеву сірість.
Ела провела свою першу ніч на волі, сидячи на уламку бетонної плити біля самого берега. Вона не спала. Страх, що, заплющивши очі, вона знову прокинеться в стерильній капсулі під наглядом Артура, був сильнішим за фізичну втому. Але з кожним подихом холодного повітря, що дряпало легені, вона дедалі більше вірила: це не код. Код не буває таким невблаганно одноманітним.
Коли світло стало достатнім, щоб розгледіти власні руки, Ела підвелася. Її тіло боліло — справжнім, ниючим болем людини, яка занадто довго була нерухомою. Вона подивилася назад, на будівлю медичного центру, з якої вийшла. У симуляції це була велична вежа зі скла та сталі. У реальності — обгризений часом бетонний скелет, густо оповитий сухою лозою та вкритий плямами лишайника. Поруч стояли іржаві залишки машин, назви яких вона не знала.
Вона почала йти вздовж берега. Пісок був грубим, перемішаним із дрібними уламками пластику та мушлями. Ела зупинилася, побачивши щось блискуче в піску. Вона нахилилася — це було розбите дзеркальце. Вперше за… вона не знала, скільки років… Ела побачила своє справжнє обличчя.
Вона була старшою, ніж у своїх спогадах. Її шкіра була блідою, майже прозорою, а під очима залягли глибокі тіні. Але погляд… Погляд був її. Живий, гострий і нарешті спокійний. Вона більше не була архітектором ілюзій. Вона була свідком істини.
—  Ми маємо знайти їжу, — промовила вона вголос. Власний голос здався їй чужим і занадто гучним у цій абсолютній тиші.
Раптом вона згадала про Кая. Біль стиснув серце, але це був не той паралізуючий розпач, від якого Артур хотів її «врятувати». Це був теплий сум. Ела дістала годинник — єдиний предмет, що пройшов з нею крізь усі рівні симуляції . Вона знала, що Кай не був просто програмою. Він був її внутрішнім компасом, частиною її душі, яку вона так просувала назовні, щоб вижити. Тепер він повернувся додому — у її пам’ять.
Ела попрямувала до невеликого пагорба, з якого відкривався вид на колишнє місто. Те, що вона побачила, не було схоже на катастрофу з кінофільмів. Це було повільне згасання. Природа просто забирала своє. Дерева проростали крізь дахи будинків, річки прокладали нові русла через колишні проспекти.
І тут вона побачила це.
На обрії, серед заплутаних чагарників, піднімалася тонка цівка диму. Справжнього, сизого диму від багаття.
Ела завмерла. Її першим імпульсом було сховатися — система навчила її, що невідоме завжди небезпечне. Але потім вона згадала слова Кая: «Реальність має смак солі». Справжня реальність також мала запах диму та можливість зустрічі.
Вона почала спускатися з пагорба, прискорюючи крок. Її ноги ковзали по мокрій траві, вона спіткнулася і зідрала долоню об камінь. Червона кров виступила на шкірі. Ела подивилася на неї і посміхнулася. Вона не відчувала страху. Тільки нестримну допитливість.
Десь там, біля того багаття, можливо, сиділи такі самі люди, як вона. Люди, які прокинулися самі або яких ніколи не засипляли. Люди, які знали, як вирощувати хліб і як лікувати рани без наноботів.
Сонце нарешті пробилося крізь щільний шар хмар. Це не було яскраве золоте сяйво «Меморії». Це був тьмяний, розсіяний диск, який ледь грів. Але для Ели це було найпрекрасніше видовище у Всесвіті.
Вона підняла свій годинник, наставила його на сонце і пальцем перевела стрілки вперед. Вона не знала точно, котра година. Але вона знала, що зараз — час починати спочатку.
Ела зробила крок назустріч диму, залишаючи на м’якому грунті свої перші, справжні сліди.