Розділ 17: Остання петля пам’яті

Ела і Кай просувалися коридором сектору «С», спираючись один на одного. Кожен крок віддавався болем у м'язах, які занадто довго не знали справжньої гравітації. Позаду Марта та її бійці діяли професійно: вони блокували двері та перевіряли термінали. Але Елу не полишало дивне відчуття.
— Каю, — тихо покликала вона, зупинившись біля входу до головного залу управління. — Ти відчуваєш цей запах?
— Озон? — перепитав брат, важко дихаючи.
— Ні. Гіркота. Та сама гіркота, яку я відчувала у своїй лабораторії на самому початку.
Вона подивилася на свої пальці. Вони все ще тремтіли, але в цьому тремтінні був ритм. 1... 2... 3... Удар. Її пульс знову ідеально збігався з миготінням аварійних ламп на стелі.
— Марто, стій! — крикнула Ела, але було пізно.
Марта вибила двері залу управління. В центрі кімнати, перед величезним панорамним вікном, за яким розгорталося нічне місто, сидів Артур. Він не намагався втекти. Він навіть не обернувся.
— Ви запізнилися, — спокійно сказав він. — Процес ініційовано.
Марта підняла зброю:
— Відміни це, Артуре! Або я розмажу твої мізки по цьому склу!
— Стріляй, — Артур повільно повернув крісло. На його обличчі була дивна, майже жаліслива посмішка. — Але це нічого не змінить. Бо "Ініціатива Нуль", Марто... її ніколи не існувало.
Марта застигла. Її бійці опустили зброю одночасно, наче за командою. Їхні рухи стали синхронними, механічними.
— Ело, — Артур подивився прямо їй в очі. — Ти завжди була занадто розумною. Твій розум потребував гідного супротивника, щоб не збожеволіти від самотності в капсулі. Тому я створив для тебе Кая — твій ідеал. А потім я створив Марту — твій виклик. Твій бунт, твоя втеча, твоя "реальність" у бруді нетрів — це був лише наступний етап терапії.
Ела відчула, як холодний жах огортає серце. Вона підійшла до Марти і торкнулася її плеча. Жінка не здригнулася. Вона була теплою, вона пахла порохом і дощем, але її очі... вони стали порожніми моніторами.
— Це не вихід у реальність, — прошепотіла Ела. — Це... глибока симуляція.
— Саме так, — кивнув Артур. — Ти ніколи не виходила з капсули, Ело. Ти все ще там, на 42-му поверсі "Меморії". Весь цей сценарій з пробудженням у попелі був потрібен, щоб ти добровільно прийняла "правду". Бо тільки коли ти віриш, що ти вільна, твій мозок виробляє потрібні нам нейрохімічні сполуки.
Кай схопив Елу за руку.
— Він бреше! Ело, я відчуваю тебе! Це не може бути кодом!
— Він не бреше, Каю, — Ела подивилася на брата, і в її очах з'явилися сльози. — Подивися на вікно.
Кай повернувся до панорамного скла. Місто внизу почало зникати. Будинки розчинялися, перетворюючись на хмари бінарного коду. Зірки на небі вишиковувалися в геометричні фігури.
— Ти виманила повстанців, Ело, — продовжував Артур. — Справжніх повстанців. Ти допомогла нам ідентифікувати кожного, хто в місті мав схильність до бунту, через свою нейронну мережу. Ти була нашим троянським конем, навіть не знаючи про це.
Марта та її загін почали повільно розчинятися в повітрі, залишаючи по собі лише сизі іскри.
— А тепер, — Артур підвівся, — час для справжнього "Reset". Цього разу — без Кая. Він виконав свою роль. Він допоміг тобі пройти через цей лабіринт, але він занадто нестабільний для наступної версії.
— Ні! — Ела заступила Кая. — Ти не забереш його знову!
— Ело, він — це ти, — м'яко сказав Артур. — Це твоя підсвідомість, одягнена в обличчя брата. Видали його, і ти нарешті станеш досконалою.
Вона подивилася на Кая. Він почав мерехтіти. Його рука в її руці ставала дедалі примарнішою.
— Ело... — прошепотів він. — Якщо я — це ти... то ти можеш мене зберегти. Не в системі. А в собі.
У цей момент Ела зрозуміла. Весь цей час вона шукала вихід назовні, але вихід був всередину. Вона була архітектором цього світу. І якщо це її симуляція, то правила тут встановлює вона.
— Артуре, — сказала вона, і її голос зазвучав з силою, яка змусила стіни залу здригнутися. — Ти сказав, що я була твоїм троянським конем. Але ти забув: троянський кінь руйнує місто зсередини, коли двері вже зачинені.
Вона заплющила очі і почала робити те, чого її ніколи не вчили: вона почала уявляти помилку. Вона не писала код, вона відчувала його як фізичний біль. Вона почала стискати всю цю симуляцію — Артура, зал, місто — в одну маленьку точку. У свій механічний годинник.
— Що ти робиш?! — голос Артура вперше зазвучав із панікою. Система почала видавати сигнали критичної помилки. — Ело, зупинись! Ти випалиш свій розум!
— Я не випалю його, — прошепотіла вона. — Я просто... прокинуся. По-справжньому.