Розділ 15: Протокол «Близнюки»

Світло прожекторів розрізало ніч на гострі шматки. Артур стояв за кілька метрів, оточений бійцями служби безпеки, але він виглядав не як переможець, а як людина, що спостерігає за крахом своєї релігії.
—  Ело, зупинись! — його голос зривався. — Те, що ти збираєшся зробити, незворотне. Ти не просто відкриваєш архіви. Ти руйнуєш психічний стабілізатор міста. Тисячі людей прокинуться в агонії від спогадів, які вони не готові прийняти!
Ела відчувала, як її палець завис над сенсорною панеллю дешифратора. Вона глянула на Кая. Її брат, її «заборонений спогад», стояв поруч, і в його очах була готовність піти до кінця.
—  Вони мають право на свою агонію, Артуре, — холодно відповіла вона. — Бо це єдине, що в них залишилося справжнього.
Вона натиснула клавішу. Але замість очікуваного вибуху даних, екран її пристрою спалахнув фіолетовим. Весь простір навколо депо здригнувся. Це не був фізичний землетрус — це був збій у сприйнятті. Стіни вагонів почали розтягуватися, а небо над головою пішло «тріщинами», крізь які виднілися рядки зеленого коду.
—  Що це?! — Кай схопився за голову, падаючи на коліна. — Ело, мої очі… я бачу крізь стіни!
Артур гірко засміявся, прикриваючи обличчя руками від спалахів.
—  Ти думала, що «Точка Зеро» була останньою лінією оборони? Ело, ти ж сама писала код безпеки для «Меморії» три роки тому! Ти створила Протокол «Близнюки». Ти просто… забула про це.
Ела завмерла. Вона почала гарячково гортати системні логи у своїй голові. І тоді вона побачила це. Прихований алгоритм, який активується лише тоді, коли два суб’єкти з ідентичним ДНК намагаються зламати ядро системи.
—  Це дзеркальна пастка, — прошепотіла вона, дивлячись на свої руки, які почали ставати прозорими. — Каю, ми не в реальному світі. Ми навіть не в «Нижньому місті».
Вона різко розвернулася до Артура, який тепер стояв нерухомо, наче статуя.
—  Ми в буферній зоні. Коли ми втекли з ангара, ми не вийшли назовні. Ми просто перейшли в симуляцію втечі. Це був тест, Артуре? Ще один тест, щоб перевірити, чи згадаю я Кая?
Постать Артура почала розмиватися, перетворюючись на статичну перешкоду. Його голос тепер звучав як набір синтезованих частот:
—  «Це не тест, Ело. Це карантин. Ти занадто цінна, щоб дозволити тобі вийти в реальність із активованим вірусом у голові. Ти сама запрограмувала цю зону так, щоб вона тримала тебе тут, доки твій емоційний фон не стабілізується».
Кай підповз до неї, хапаючи за руку. Його дотик відчувався як електричний розряд.
—  Ело, якщо це симуляція… значить, справжній я… де я?
—  Справжній ти все ще в капсулі в секторі «С», — Ела відчула, як гнів витісняє страх. — Як і я. Ми зараз розмовляємо через нейронний міст, поки наші тіла сплять під наглядом Артура.
Вона подивилася на свій годинник. Він показував 11:58. До дванадцятої залишалося дві хвилини.
—  Артуре! Ти чуєш мене? — закричала вона в порожнечу мерехтливого депо. — Я знаю, що ти спостерігаєш за цим монітором у реальності. Ти думав, що Протокол «Близнюки» — це клітка. Але ти забув, що я змінила його умови перед тим, як ти стер мені пам’ять минулого разу.
Вона схопила Кая за обидві руки.
—  Каю, слухай мене. Нам потрібно зробити те, чого система не очікує. Ми не маємо боротися з нею. Ми маємо синхронізуватися.
—  Як? — Кай дивився на неї з надією та жахом.
—  Ми маємо розділити один спогад на двох. Той самий. Момент аварії. Якщо ми обидва переживемо його одночасно, з абсолютною точністю, виникне критична помилка в буфері. Система не зможе обробити два ідентичні потоки болю такої інтенсивності. Вона… вона просто “виплюне” нас у реальність.
—  Ело, це може випалити нам мозок, — Кай похитав головою. — Це те, від чого він нас “рятував”.
—  Я краще згорю від правди, ніж буду гнити в цьому ідеальному сні, — Ела заплющила очи. — Давай. 3… 2… 1…
Коли вони взялися за руки, простір навколо них почав дзеркально дублюватися. Депо, покинуті вагони, постать Артура — усе роздвоїлося, створюючи нестерпну візуальну какофонію. Система намагалася розділити їхні свідомості, але біль від аварії став тим спільним знаменником, який неможливо було розрізати.
Вона відкрила доступ до найтемнішого куточка своєї пам’яті. Запах горілої гуми. Скрип металу. Світло зустрічних фар. І крик — її власний крик, який нарешті знайшов вихід.