Розділ 14: Уламки дзеркала

Вони сховалися в покинутому депо, де іржаві скелети вагонів нагадували про епоху, коли люди подорожували в просторі, а не лише в лабіринтах власного розуму. Кай допомагав Елі перев'язати руку, опечену електричним розрядом, але вона майже не відчувала болю. Її мозок продовжував обробляти дані, які вона встигла «витягнути» з мережі під час зламу турелей.
Серед гігабайтів системного сміття вона знайшла прихований архівний том під грифом «Суб’єкт 0: Кореневий файл».
— Каю, зачекай, — прошепотіла вона, активуючи проекцію дешифратора на холодну металеву стіну вагона. — Марта сказала, що ти — інструмент. Артур сказав, що ти — моя копія. Але в системі є файл, який вони обидва намагалися заблокувати.
Вона ввела код дешифрування, який викарбувала на своєму годиннику. Цього разу він підійшов ідеально. На стіні з'явилося зображення: лікарняна палата, але не стерильно-біла, як у «Меморії», а справжня, з облупленою фарбою. У ліжку лежала дівчина, в якій Ела з жахом впізнала себе — молодшу, виснажену, з очима, повними невимовного болю.
Поруч із нею на стільці сидів Артур. Він виглядав значно молодшим, і його обличчя було мокрим від сліз.
— «Вона не витримає правди, Артуре», — пролунав голос за кадром. — «Аварія забрала все. Її сім’ю, її дім, її майбутнє. Якщо вона прокинеться з цими спогадами, її мозок просто вимкнеться від шоку».
Артур на відео взяв дівчину за руку. Його голос тремтів:
— «Тоді ми дамо їй іншу правду. Ми побудуємо для неї світ, де не було ніякої аварії. Де вона — геній, архітектор, творець. Я створю "Меморію" для неї. Щоб вона ніколи більше не відчувала болю».
Ела відчула, як земля йде з-під ніг.
— Тож... вся корпорація... все це місто... було створено лише як кокон для мене? — її голос зірвався на крик. — Мільйони людей живуть в ілюзії тільки тому, що один чоловік не зміг дивитися на моє страждання?
Вона прокрутила файл далі. Записи за роками: 2045, 2048, 2052. Кожного разу, коли Ела починала підозрювати фальш, коли вона випадково згадувала запах диму чи звук розбитого скла з тієї фатальної ночі — Артур натискав кнопку «Reset».
— Ело, дивись сюди, — Кай вказав на нижній рядок логів.
Там було ім’я. Кай Лисенко. Брат.
— Ти не копія, — прошепотіла Ела, дивлячись на Кая. — Ти був там, у тій машині. Ти вижив, але він оголосив тебе померлим для мене. Він стер тебе з мого життя, бо ти був живим нагадуванням про катастрофу. 
Вона поглянула на механічний годинник. Тепер вона зрозуміла, чому він був такий старий і чому Артур дозволив їй його залишити. Це була єдина справжня річ із того, іншого життя, яку він не наважився відібрати — уламок реальності, що цокав у серці ілюзії
Кай торкнувся свого обличчя, і по його щоці покотилася сльоза.
— Ось чому я завжди відчував цей порожній простір поруч із собою. Ось чому я шукав тебе в кожному рядку коду. Я не штучний інтелект, Ело. Я — той спогад, який він не зміг стерти, бо я — людина, а не файл.
Ела закрила обличчя руками. Весь її світ — її кар’єра, її інтелект, її велич як «Архітектора» — було лише позолотою на братській могилі її минулого.
— Він не просто заблокував мої спогади, — сказала вона, підводячи голову. Її очі тепер світилися холодним, майже лютим вогнем. — Він вкрав моє право на горе. Він вкрав моє право знати, ким я є насправді.
Раптом над депо завис важкий прожектор. Стіни затремтіли від гуркоту гвинтів.
— Ело! Каю! Виходьте! — голос Артура через гучномовець звучав тепер не як батьківський, а як голос в’язничного наглядача. — Ви не готові до цієї правди! Вона знищить вас! Поверніться в систему, і я зроблю так, що ви знову будете щасливі!
Ела подивилася на Кая. Вона взяла його за руку — цього разу міцно, як ніколи.
— Він хоче знову натиснути «Reset», Каю. Він хоче повернути нас у наш ідеальний сон.
— Що ми будемо робити? — запитав брат, готуючись до останнього бою.
— Ми дамо йому те, що він створив, — Ела витягла накопичувач і почала швидко вводити нову послідовність команд. — Ми розширимо «Меморію» на нього самого. Якщо він так любить ілюзії — нехай живе в них вічно. А ми вийдемо назовні.
Її пальці літали по сенсорній панелі, створюючи замкнену петлю зворотного зв’язку. Вона не просто активувала програму, вона замикала Артура всередині його власного шедевра. Вона створювала для нього нескінченний цикл його власного “щастя”, де він назавжди залишиться творцем, що ніколи не дізнається про свій крах.