Розділ 11: Нервова система міста

Вони просувалися дедалі глибше в «Нижнє місто», де залізні конструкції естакад нависали над головами, наче скелети велетенських істот. Дощ посилився, перетворюючи пил на в’язке месиво.
— Сюди, — Кай вказав на вузький провулок, затиснутий між двома покинутими складами. — За моїми даними, вхід до вузла «Нуль» має бути під старим депо.
Ела йшла за ним, але її внутрішній «архітектор» не припиняв аналізувати простір. Вона помічала те, чого не бачив Кай: ледь помітне мерехтіння оптичних сенсорів на іржавих трубах, мікро-вібрації повітря від роботи прихованих сканерів.
— Зачекай, — прошепотіла вона, хапаючи Кая за рукав. — Ми в зоні активного моніторингу. Це не повстанці.
Не встиг Кай відповісти, як провулок спалахнув сліпучим блакитним світлом. З обох боків — і попереду, і ззаду — зі стелі спустилися автоматичні турелі служби безпеки міста. З темряви виринули чотири дрони-мисливці, їхні червоні лінзи сфокусувалися на цілях.
— Стійте на місці. Ідентифікація неможлива. Об'єкти підлягають терміновій нейтралізації, — механічний голос пролунав звідусіль.
— Це пастка «Меморії»! — вигукнув Кай, закриваючи Елу собою. — Вони знали, куди ми підемо!
Ела відчула, як її мозок миттєво перейшов у режим «розгортки». Вона не мала доступу до центрального сервера, але реальний світ навколо них був пронизаний інтернетом речей — міською інфраструктурою, яка була застарілою, а отже — вразливою.
— Каю, мені потрібно п'ять секунд! Не дай їм вистрілити!
Вона впала на коліна прямо в брудну калюжу, вихопила свій дешифратор і під'єднала його до оголеного кабелю в стіні складу. Її нейронний інтерфейс обпекло болем — підключення до реальних мереж без фільтрів «Меморії» було схоже на спробу випити воду з пожежного шланга.
Перед її очима пронеслися мільярди потоків даних: управління світлофорами, датчики тиску у водопроводі, протоколи зв'язку турелей.
— Давай, Ело! — крикнув Кай, відбиваючи перший постріл дрона металевим шматком арматури. Блакитна іскра пройшла в сантиметрах від його плеча.
Ела не слухала. Вона шукала «корінь». Вона бачила систему не як стіни і зброю, а як логічне дерево.
— Знайшла, — процідила вона крізь зуби.
Її пальці настукали коротку команду. Вона не намагалася вимкнути турелі — на це пішло б забагато часу. Замість цього вона підмінила їхню реальність. Вона відправила на сенсори дронів і турелей фальшивий пакет даних, згідно з яким їхніми цілями були... вони самі.
У ту ж секунду турелі розвернулися на 180 градусів і відкрили шквальний вогонь по дронах-мисливцях. Провулок заповнився вибухами, снопами іскр і брязкотом розірваного металу. Дрони, дезорієнтовані хаосом, почали врізатися в стіни, марно намагаючись ідентифікувати ворога.
— Біжимо! Тепер! — Ела вирвала кабель, її рука тремтіла від електричного шоку.
Вони рвонули крізь дим і уламки, поки система намагалася перезавантажитися. Ела відчувала кожну вібрацію міста — вона щойно «торкнулася» його нервової системи і зрозуміла одну важливу річ.
— Каю, — кинула вона на ходу, коли вони нарешті відірвалися від переслідування. — Ці дрони були не від «Меморії». Вони належали міському муніципалітету.
— І що це означає? — запитав він, важко дихаючи.
— Це означає, що «Меморія» — це не просто корпорація. Вона контролює саму структуру цього «реального» світу. Артур не просто редагує пам'ять, він володіє кожним дротом у цих нетрях. Нам не просто треба знайти «Ініціативу Нуль». Нам треба знайти спосіб «вимкнути» все місто.
Вона подивилася на свої руки, вкриті брудом і мастилом. У цей момент вона остаточно зрозуміла: її роль архітектора закінчилася. Тепер вона була руйнівником.
Раптом з темряви попереду почувся спокійний жіночий голос:
— Вражаючий злам, Ело. Ми чекали, що ти виживеш, але не думали, що ти так швидко навчишся використовувати наше сміття проти них.
З тіні вийшла жінка у важкій броні з емблемою перекресленого нуля на плечі.
— Ласкаво просимо до реальності, яка кусається. Я — Марта, і ми якраз збиралися підірвати ту будівлю, з якої ви щойно втекли. Марта була втіленням хаосу, приборканого залізною волею. Її зовнішність — коротке, нерівно підстрижене темне волосся та різкі, хижі рухи — контрастувала з м'якими лініями голограм «Меморії». Вона носила тактичне спорядження, на якому кожен подряпина була історією справжньої сутички. Її погляд був прямим і важким, як постріл: Марта не дивилася на тебе, вона прораховувала твої слабкі місця. Вона була тією силою, що змушувала кров швидше бігти по жилах, нагадуючи, що біль — це єдиний надійний доказ того, що ти ще живий. 
Вона подивилася на ідеально чисте обличчя Ели, яке тепер було забризкане справжньою, липкою грязюкою. Вона ледь помітно кивнула, наче схвалюючи цей новий "дизайн". В її очах не було жалю — лише оцінка бойової одиниці. 

А ось і Марта власною персоною: