Розділ 9: Протокол свободи

Артур зробив крок ближче, і його постать на тлі розмитого, «піксельного» океану здавалася монументальною.
—  Ти не можеш знищити те, що є частиною тебе, Ело. «Відлуння» — це твій дім. Якщо ти активуєш вірус, ти зітреш не тільки мою роботу. Ти зітреш Кая. Ти зітреш свої спогади про море. Ти станеш порожньою сторінкою.
​Ела подивилася на Кая. Він стояв поруч із Артуром, але його погляд був скляним. Він справді був лише «попередньою версією», генетичним відлунням, яке Артур використовував як приманку. Але для Ели він був єдиною ниткою, що пов’язувала її з людським болем, який був дорожчим за будь-який цифровий рай.
Ела міцніше стиснула годинник. Її пальці натиснули на невидиму зазубрину на корпусі — механічний рух, який активував чисто цифровий процес.
—  Ти думав, що я зламала «Е14», щоб знайти вихід? — її голос звучав напрочуд спокійно, поки навколо них почали мерехтіти залишки симуляції океану. — Ні. Я зламала його, щоб створити петлю.
Артур насупився, роблячи крок до консолі керування.
—  Ело, не дурій. Ти в замкненому ангарі під охороною. Тобі нікуди йти.
—  Мені й не треба йти, — відказала вона. — Тобі доведеться нас випустити.
У цей момент усі екрани в ангарі, а за ними й усі термінали в головному офісі «Меморії» спалахнули білим світлом. На кожному моніторі почав транслюватися «Е14-ПРОТОКОЛ» — не як файл, а як вірус. Але це був не просто вірус. Це були справжні спогади Артура. Його власні сумніви, його таємні розмови про маніпуляції, його страх перед тим, що світ дізнається правду.
—  Це «Чорний хід», Артуре. Якщо ти не відкриєш ворота сектору «С» протягом десяти секунд, цей протокол автоматично розлетиться по всій глобальній мережі. Твоя ідеальна ілюзія розсиплеться на очах у всього світу.
Артур застиг. Він бачив на екрані власне обличчя — запис тридцятирічної давнини, де він зізнавався, що «щастя без правди — це єдиний шлях для людства». Це було його найбільшою слабкістю.
—  Ти не зробиш цього… — прошепотів він. — Ти ж архітекторка. Ти знаєш, який хаос це спричинить.
—  Вісім секунд, — холодно відчеканила Ела. — Я обираю хаос замість клітки.
Кай, який до цього стояв як у тумані, раптом різко вдихнув, наче прокинувся. Він подивився на Елу, і в його очах більше не було порожнечі — лише сталева рішучість. Він зрозумів її план.
—  Відкривай, Артуре, — Кай зробив крок до старого. — Або ми всі станемо частиною історії, яку ти так старанно намагався стерти.
Артур затремтів. Його пальці, що звикли керувати долями мільйонів, безпорадно зависли над панеллю. Коли на лічильнику залишилося дві секунди, він різко натиснув комбінацію клавіш.
Важкі герметичні двері ангара з гуркотом почали підніматися.
— Тікайте, — просичав Артур, не дивлячись на них. — Але пам’ятайте: за межами цих стін немає океану. Там лише руїни старого світу. Ви пошкодуєте, що обрали реальність.
Ела схопила Кая за руку.
—  Можливо. Але принаймні це будуть наші руїни.
Вони кинулися в отвір дверей. Ела не озиралася. Вона знала, що її «чорний хід» не просто відкрив двері — він на деякий час засліпив систему стеження, створивши «мертву зону» саме там, де вони пробігали.
Вони вискочили на технічну естакаду. Вперше за довгий час повітря не пахло ні озоном, ні сіллю. Воно було пильним, холодним і пахло дощем. Справжнім дощем.
Коли вони опинилися за зовнішнім периметром, Кай зупинився, щоб перевести подих. Він стиснув її долоню. Його рука була гарячою, а пульс — нерівним, хаотичним. Це був пульс живої істоти, а не відкаліброваного коду. У цьому хаосі було більше життя, ніж у всій “Меморії”.
—  Ти справді це зробила. Ти поставила на кін усе.
Ела подивилася на свій годинник. Він знову зупинився. Але тепер це її не лякало. Раніше це була ознака збою, але тепер — символ свободи. Їхній час більше не належав алгоритму. Тепер він належав їм.
—  Я не видалила файл, Каю. Я лише призупинила передачу. Артур думатиме, що я натиснула «Cancel», але вірус все ще там, у системі. Він чекає на мій сигнал.
Вона подивилася в темряву міста, де серед хмарочосів корпорацій жевріли вогні бідних районів. Місто перед ними не було красивим. Воно нагадувало розкриту рану: покручений метал, тьмяні вогні, безкінечний лабіринт завулків. Але для Ели це був найпрекрасніший пейзаж у світі, бо кожен іржавий дріт тут був справжнім.
— Тепер ми маємо знайти тих, хто допоможе нам поширити правду так, щоб її вже неможливо було стерти.
—  «Ініціатива Нуль»? — запитав Кай.
—  Саме так. Але спочатку, — Ела ледь помітно посміхнулася, — нам треба навчитися жити в світі, де ніхто не підказує нам, що відчувати.
Вони розчинилися в тінях нічного міста, двоє привидів, які щойно стали найбільш реальними істотами на планеті.