Розділ 7: За межами «Меморії»

—  Він уже в твоїй голові, Ело! — крик Кая перекрив наростаючий гул у вухах. — Якщо не розірвеш зв’язок зараз, він просто перезавантажить твою особистість дистанційно!
Ела відчувала, як її свідомість двоїться. Перед очима мерехтів стерильний кабінет Артура, накладаючись на брудні стіни покинутої станції. Вона бачила прозору руку наставника, що тягнулася до її скроні. Це був «Протокол Синхронізації» — цифрове зашморг, що затягувався на її волі.
—  Стилус! — вигукнула вона, вириваючи з сумки свій робочий інструмент. — Каю, тримай мене!
Вона знала: інтерфейс за вухом був точкою доступу. Ела заплющила очі, орієнтуючись лише на внутрішню схему свого імпланта, яку знала напам’ять. Одним точним, болючим рухом вона загнала гостре лезо стилуса під шкіру, прямо в гніздо роз’єму, і з силою провернула його.
Світ вибухнув білим шумом. Ела скрикнула, відчуваючи, як тисячі вольт статичної електрики пронизують мозок. Сигнал Артура обірвався миттєво, залишивши по собі порожнечу і гострий запах горілого пластику.
—  Все… — прохрипіла вона, осідаючи на руки Кая. — Я офлайн. Тепер я для них — мертва зона.
—  Тоді біжимо, поки вони не почали шукати труп, — Кай підхопив її і потягнув у темряву залізничних тунелів.
Вони пробиралися крізь «Смугу відчуження» — територію, де старе місто поступово пожирало саме себе. Тут не було голограм, які маскували б тріщини на бетоні. Тут панувала справжня ніч. Ела відчувала кожен камінь під підошвою, кожен подих сирого вітру. Без підтримки корпоративного ШІ її тіло здавалося важким і незграбним, але водночас дивно живим.
Кай рухався попереду, наче тінь. Він розповідав про те, що чекає на них попереду. Про місце, де закінчуються сервери і починається стихія.
—  Артур боїться того, що не може контролювати, — говорив Кай, розсуваючи заіржавілі решітки чергового переходу. — Океан — це його найбільша поразка. Він не зміг приборкати хаос води, тому просто обгородив його стіною забуття.
Вони вийшли до підніжжя високого насипу. Повітря тут почало змінюватися. Зник запах озону та мастила, поступившись місцем чомусь новому — прохолодному, вологому і тривожному. Ела стиснула свій годинник. Цок. Цок. Цок. Механічне серце в її руці було єдиним орієнтиром у світі, що втрачав звичні координати.
—  Ми майже на межі зони покриття, — Кай зупинився і поглянув на неї. В його очах відбивався дивний блиск — чи то надія, чи то відблиск останнього ретранслятора. — Ще кілька сотень метрів, і ти почуєш те, чого не навчить жодна програма «Меморії».
Ела кивнула, але її пальці в кишені вже намацували дешифратор. Навіть тепер, позбувшись прямого контролю Артура, вона не могла позбутися головного — свого аналітичного розуму. Вона відчувала, що повітря стає занадто «правильним», а туман навколо — занадто кінематографічним.
Вони почали підніматися на піщаний пагорб, за яким небо ставало глибоким, майже чорним. Ела відчула перший порив вітру, що приніс із собою ледь помітну гіркоту. Вона ще не бачила океану, але її нутрощі вже стискалися від передчуття.
—  Веди, — тихо сказала вона. — Покажи мені свою «Точку Зеро».