Розділ 6: Тінь у дзеркалі

Ніч за межами корпоративного сектору була не чорною, а брудно-сірою, наповненою гудінням далеких заводів та запахом озону, що застоявся. Кай привів Елу до тимчасового сховища — напівпідвального приміщення старого друкарського цеху. Тут, серед залишків паперу та іржавих верстатів, панувала тиша, яка здавалася Елі майже фізично важкою після стерильного шуму «Меморії».
Кай порпався у дротах якогось пристрою, а Ела нарешті отримала хвилину, щоб поглянути на себе. Вона підійшла до мутного, вкритого тріщинами дзеркала на стіні.
Те, що вона побачила, змусило її здригнутися.
З темної глибини скла на неї дивилося обличчя, яке вона знала все життя, але тепер воно здавалося чужим. Вона підняла руку до обличчя — відображення зробило те саме. Але в цьому пошарпаному дзеркалі, без м’яких фільтрів «Арі», вона вперше помітила те, що раніше ігнорувала. Кут нахилу очей, тонка лінія шраму на лівій брові, про який вона завжди думала як про «артефакт коду», і ця вперта складка біля губ…
Вона повільно повернула голову до Кая. Він сидів у напівтемряві, підсвічений лише синім вогником термінала.
—  Ти дивишся на мене так, ніби побачила привид, — не підводячи голови, сказав він.
—  Я дивлюся в дзеркало і бачу тебе, Каю. Ми не просто схожі. Ми — копії.
Кай відклав інструменти й нарешті подивився на неї. У цьому світлі їхні очі здавалися ідентичними — два дзеркала, що відбивали ту саму порожнечу.
—  Артур сказав мені, що ти — плід моєї уяви. Глюк системи, породжений перевтомою від «Проекту Відлуння». Він переконував мене, що мій розум створив «двійника», щоб впоратися з самотністю.
—  Зручна брехня, — Кай підвівся і підійшов до неї. — Важче пояснити архітектору, чому в її минулому є діра розміром у цілу людину. Він не міг стерти мене повністю, бо я зашитий у твій базовий код. Ми — близнюки, Ело. Насправді ми були «Проектом Відлуння» ще до того, як він став цифровим. Наш зв’язок — це те, на чому він побудував свою технологію передачі спогадів.
Ела відчула, як її світ остаточно розколюється. Вона знову подивилася в дзеркало. Її ідентичність «Ели-архітекторки» була лише тонким шаром фарби на старому полотні. Під нею проступала інша вона — дівчинка з відео, яка плакала біля моря.
Вона раптом згадала свою роботу в «Меморії». Щоразу, коли вона створювала ідеальне життя для клієнта, вона відчувала дивний голод. Тепер вона зрозуміла чому. Вона віддавала іншим те, що в неї вкрали.
—  Чому ти не здався? — запитала вона, торкаючись поверхні дзеркала. — Якщо тебе стирали тричі, чому ти повертався?
Кай підійшов впритул, і його відображення з’явилося поруч із її. Дві тіні в одному розбитому склі.
—  Тому що в мене немає «кнопки видалення», як у тебе. Я залишився в реальності, поки ти жила в його золотій клітці. Я бачив, як ти забуваєш моє ім’я щоразу, коли ми підходили до правди. І щоразу я залишав тобі підказки. Твій годинник, цей код на металі… це були мої спроби достукатися до тієї Ели, яка ще не стала частиною алгоритму.
Раптом Ела помітила щось дивне. У кутку дзеркала, за її спиною, з’явилося ледь помітне мерехтіння. Вона різко обернулася, але в кімнаті нікого не було. Проте, коли вона знову поглянула на відображення, на її плечі в дзеркалі лежала чиясь прозора рука.
—  Це починається, — прошепотів Кай, помітивши її погляд. — Артур активував «Протокол Синхронізації». Він намагається повернути тебе в систему дистанційно. Твоє сприйняття реальності зараз почне «двоїтися».
Ела відчула, як підлога під ногами стає нестійкою, наче вона знову була в цифровій капсулі. Дзеркало перед нею вкрилося сіткою пікселів.
—   Не вір очам, Ело! — крикнув Кай, хапаючи її за плечі. Його руки були теплими, твердими — це була єдина реальна річ у світі, що почав розпадатися на шари. — Тримайся за годинник! Відчувай метал, а не світло!
Вона міцно стиснула старий механізм. Цок. Цок. Цок. Цей звук був сильнішим за будь-який код. Вона заплющила очі, відмовляючись бачити ілюзію, яку Артур намагався накинути на неї, як саван. Вона була більше ніж архітектором. Вона була людиною з тінню. І ця тінь нарешті знайшла свого власника.