Розділ 5: Провулок забутих спогадів

Ела завагалася лише на секунду. Її аналітичний розум кричав про небезпеку: поява Кая була занадто вчасною, занадто «сценарною». Але пульсація червоних ламп тривоги та тупіт важких черевиків охорони в кінці коридору не залишали вибору.
—  Веди, — коротко кинула вона, стискаючи накопичувач у кишені.
Вони пішли не до ліфтів, а вглиб технічних шахт. Кай рухався з неймовірною впевненістю, наче знав кожну тріщину в бетоні. Він не користувався цифровими мапами — він просто відчував простір, йшов надто тихо для людини. У світі, де кожен крок супроводжувався м’яким гулом сервоприводів або шелестом синтетичних тканин, Кай здавався розрізом у самій тканині реальності. Він не просто тікав від охорони — він ігнорував самі закони цього цифрового заповідника.
—  Тут, — він різко смикнув важіль іржавого люка. — Це стара дренажна система. Вона не підключена до мережі «Меморії», тому твій чіп-ідентифікатор там не «засвітиться».
Вони пірнули в темряву. Ела відчувала холодний метал драбини й запах сирості. Поки вони просувалися тунелями, вона непомітно активувала свій субсенсорний порт. Вона не збиралася сліпо йти за незнайомцем. Поки вони бігли, вона запустила фоновий аналіз голосу Кая, порівнюючи його з тим записом, що чула в архіві.
«Збіг — 98%», — блимнуло перед очима. Але була одна дивна деталь: біометрія Кая, яку вона встигла просканувати, не мала жодних цифрових відбитків. У світі, де кожен подих реєструвався системою, він був привидом. «Або він неймовірно вправний хакер, або він — продукт тієї самої симуляції, яку я намагаюся викрити», — подумала вона.
Через годину вони вибралися на поверхню далеко за межами корпоративного сектору. Тут, на околиці, місто виглядало інакше: пошарпані стіни, справжні графіті замість голограм і люди, які не посміхалися ідеальними цифровими посмішками.
Вони зупинилися біля покинутої залізничної станції. Кай важко дихав, притулившись до стіни.
—  Ми на місці. Тут безпечно… поки що.
—  Безпечно? — Ела зробила крок назад, тримаючи дистанцію. — Ти знав моє ім’я. Ти знав про мій годинник. Ти з’явився в закритому секторі саме тоді, коли я зламала протокол. Хто ти насправді, Каю? І чому я маю вірити, що ти не черговий рівень перевірки від Артура?
Кай подивився на неї. У його погляді не було агресії, лише якась глибока втома.
—  Артур будує світ, де ніхто не страждає, бо ніхто не пам’ятає правди. А я — та сама «тріщина в фундаменті», про яку він тобі казав. Я не пастка, Ело. Я — твоя пам’ять, яку ти сама колись попросила мене зберегти.
Ела відчула, як по спині пробіг холодок.
—  Що ти верзеш? Я вперше тебе бачу.
—  Ти так думаєш, бо твоя архітектура пам’яті була перезавантажена тричі за останні п’ять років, — спокійно відповів він. — Щоразу, коли ти підходила занадто близько до розгадки «Алгоритму Відлуння», вони стирали нас.
Він дістав із кишені такий самий старий механічний годинник, як і в неї. Але цей годинник працював.
—  Подивися на гравіювання на звороті свого годинника. Ти ніколи не замислювалася, що там за подряпини?
Ела тремтячими руками дістала свій годинник. Під світлом тьмяного ліхтаря вона побачила не просто подряпини, а дрібний, ледь помітний код, викарбуваний власною рукою. Це був ключ дешифрування до накопичувача, який вона щойно вкрала.
—  Якщо я — це частина твоєї гри, — прошепотіла вона, — то чому я нічого не відчуваю?
—  Тому що ти аналітик, Ело. Ти звикла вірити цифрам, а не серцю. Але цей файл на флешці… він не від Артура. Він від тебе — минулої.
Ела мовчки сіла на холодну лаву. Вона не довіряла йому повністю — це було б нелогічно. Вона підозрювала, що Кай може бути частиною витонченого психологічного експерименту, щоб перевірити її лояльність. Але код на годиннику був справжнім. Це був її почерк.
Вона вставила накопичувач у свій портативний дешифратор, але перед тим як натиснути «Enter», вона налаштувала прихований передавач. Якщо це пастка, і її зараз схоплять, цей файл автоматично розлетиться по всій мережі міста.
—  Добре, Каю. Подивимося, що я сама собі залишила, — вона натиснула клавішу.
На екрані з’явилося перше зображення: молода Ела, яка сидить поруч із Каєм на березі справжнього моря. Вона виглядає щасливою, але її очі повні сліз. Вона тримає в руках той самий годинник і каже в камеру:
«Ело, якщо ти це дивишся — значить, вони знову це зробили. Не вір Артуру. “Відлуння” — це не спосіб говорити з минулим. Це спосіб його замінити. Зупини це, навіть якщо доведеться забути мене назавжди…»
Дивлячись на хвилі на екрані, Ела раптом відчула на губах той самий примарний смак солі, про який говорив голос у записі. Це не була цифрова симуляція смаку — це було фізичне, болюче нагадування клітинної пам’яті, яку не зміг випалити жоден протокол.
Раптом відео обірвалося. На станцію впав промінь прожектора з дрона-перехоплювача.
—  Нас знайшли, — Кай схопив її за руку. — Тікаємо!
—  Зачекай, — Ела вирвалася. — Якщо я — це я, то чому відео закінчилося саме на цьому морі?
—  Тому що море — це і є “Точка Зеро”. Місце, де симуляція закінчується і починається реальний світ.
Вони побігли в темряву під звуки сирен, що наближалися. Ела знала: тепер вона полює на власну правду, і Кай — єдина нитка, що веде до неї. Але вона все ще тримала палець на кнопці «Видалити все» на своєму пристрої. Про всяк випадок.
Прожектори дронів розрізали нічне небо, перетворюючи дощові краплі на тисячі дрібних діамантів. Ела бігла, відчуваючи, як її стара ідентичність — успішної архітекторки, вірної учениці Артура — розсипається з кожним кроком по розбитому асфальту. Вона більше не була творцем снів. Тепер вона сама була чиїмось занедбаним, небезпечним спогадом, який вирвався на волю. І в кишені її плаща, поруч із вкраденим кодом, цокав годинник, відраховуючи час до моменту, коли їй доведеться обрати: комфортна брехня чи нищівна правда.