Розділ 4: Голос із фундаменту

Ела йшла коридорами «Меморії», де стіни були вкриті живими голограмами — м’якими пейзажами лісів та океанів, покликаними заспокоювати нервову систему співробітників. Але сьогодні ці зображення здавалися їй занадто яскравими, майже агресивними.
Кабінет Артура знаходився на найвищому ярусі. Коли двері безшумно роз'їхалися, вона побачила його: старий сидів біля вікна, спостерігаючи за заходом сонця, який у цьому місті завжди мав легкий фіолетовий відтінок через захисний купол. Артур випромінював оманливий спокій батька, який знає, що дитині наснився страшний сон. Завжди бездоганний — у білому закритому кітелі, який підкреслював його статус Головного Архітектора, — він здавався невід'ємною частиною архітектури самого міста. Його сивина була ідеально вкладена, а голос мав оксамитову глибину, що заспокоювала й присипляла волю одночасно. Але за лагідною посмішкою та теплим поглядом карих очей ховався холодний блиск надпотужного процесора. Артур не просто любив Елу — він володів її реальністю, і кожне його слово було цеглиною у стіні її золотої клітки.
— Ело, заходь, — він не повернувся, але вона почула усмішку в його голосі. — Твій останній звіт щодо стабілізації емоційних піків у версії 4.0... це було блискуче. Ти справді бачиш код як живу тканину.
— Дякую, Артуре, — Ела зупинилася посеред кімнати. — Ви кликали мене щодо «Відлуння»?
Артур розвернувся. Його очі, підсвічені вбудованими лінзами-інтерфейсами, вивчали її.
— Так. Ми запускаємо фінальну фазу тестування. Але мені потрібно, щоб ти особисто перевірила «нульовий сегмент». Це ядро, де зберігаються архівні записи перших добровольців. Там виникла невелика розсинхронізація.
Ела відчула, як усередині щось напружилося. «Нульовий сегмент» був закритою зоною навіть для неї.
— Розсинхронізація? Ви маєте на увазі «Е14-ПРОТОКОЛ»? — вона вимовила це навмисно спокійно, спостерігаючи за його реакцією.
Пауза затягнулася на частку секунди задовго. Артур ледь помітно стиснув підлокітник крісла.
— Звідки ти знаєш про цей маркер?
— Випадково натрапила, коли чистила матрицю пацієнта, — вона не відвела погляду. — Він виглядає як помилка, але веде себе як замок. Що там, Артуре?
Старий зітхнув і підвівся. Він підійшов до неї майже впритул.
— Там — правда, яку ми вирішили залишити в минулому заради майбутнього. Ело, ти архітекторка. Ти знаєш: щоб будівля була стійкою, фундамент має бути монолітним. Якщо в ньому є тріщини — спогади про біль, ненависть, зраду — вся конструкція суспільства завалиться. «Е14» — це ізолятор для таких тріщин.
— Але пам'ять не можна просто ізолювати! — заперечила вона. — Це як намагатися зупинити річку греблею з піску. Вона все одно просочиться.
— Саме тому ти мені й потрібна, — м'яко сказав Артур. — Перевір ядро. Переконайся, що замки тримаються.
Ела вийшла з кабінету, але замість того, щоб піти до своєї лабораторії, вона попрямувала до технічного ліфта, що вів у підвальні приміщення, де розташовувалися старі сервери. Слова Артура про «монолітний фундамент» звучали як загроза, а не як філософія.
Вона дістала свій годинник. 18:42. Час, коли зміна охоронців у секторі «С» була найменш пильною.
Вона знайшла потрібний термінал у занедбаному кутку архіву. Її пальці забігали по клавішах, обходячи протоколи безпеки, які вона сама колись допомагала створювати. Коли «Е14-ПРОТОКОЛ» нарешті почав розшифровуватися, на екрані з'явилося не відео і не текст. Це був аудіофайл.
З динаміків почувся шурхіт, а потім голос. Глибокий, трохи хрипкий чоловічий голос, який звучав так близько, наче його власник стояв прямо за її спиною.
— Ело, якщо ти це чуєш, значить, твій годинник знову зупинився. І цього разу ти не просто шукаєш поломку. Ти шукаєш себе.
Ела відсахнулася. Голос знав її ім'я. І він знав про годинник.
— Мене звати Кай, — продовжував голос. — І я — той спогад, який вони не змогли стерти. Зустрінемося в "Точці Зеро", де реальність ще має смак солі.
Раптом екран спалахнув червоним. «ТРИВОГА. НЕСАНКЦІОНОВАНИЙ ДОСТУП».
Ела вихопила накопичувач із гнізда, серце калатало в горлі. Вона знала, що за кілька хвилин сюди прибуде служба безпеки. Їй потрібно було тікати, але куди? «Точка Зеро»... Вона знала це місце. Це був старий маяк на краю міста, який вважався зруйнованим після Великого Відключення.
Вона кинулася до виходу, але шлях їй перегородила постать у темному плащі. Ела заціпеніла, готуючись до найгіршого, але постать зробила крок у світло ламп. Це був молодий чоловік із дивними, «живими» очима — без жодних імплантів.
— Ти надто довго вагалася, — сказав він, простягаючи руку. — Ходімо, поки вони не переписали твій сьогоднішній вечір.
Це був Кай.
Він з’явився з тіні так природно, наче завжди там був — просто Ела раніше не дозволяла собі його помітити. Кай виглядав як живий докір корпоративній естетиці: розпатлане світле волосся, потерта шкіряна куртка, що пахла озоном і дощем, та важкі черевики, вкриті справжнім, не цифровим пилом. Його обличчя було чоловічою копією її власного — ті самі гострі вилиці та вперта лінія підборіддя, але в його очах замість аналітичних схем горіло тихе, небезпечне знання. Він не просто стояв у провулку — він володів цим простором, змушуючи ідеальну симуляцію навколо нього здаватися дешевою декорацією.