Розділ 3: Збій у системі

Ранок почався не з м’якого світла, а з відчуття металевого присмаку в роті. Ела стояла посеред своєї вітальні, дивлячись на дзеркало. Слід від брудного пальця зник. Арі — домашній ШІ — провів нічне прибирання, стерши єдиний доказ того, що її ніч не була просто галюцинацією.
— Твій сніданок готовий, Ело. Оптимальний набір нутрієнтів для продуктивного дня, — пролунав голос Арі.
Вона механічно з’їла пасту зі смаком ванілі, яка нагадувала картон, і вирушила до корпорації.
Шлях до офісу пролягав через «Світлі зони» — верхні рівні міста, де голограми квітів цвіли навіть на металевих стовпах. Люди навколо посміхалися тією самою посмішкою, що й Артур: спокійною, дещо відсутньою. Вони були клієнтами або працівниками, чий розум був відшліфований до блиску.
Сьогоднішнє завдання було типовим: відновити дитячі спогади літнього чоловіка, який пережив травму. Його ранні роки були стерті, замінені порожнечею, і завдання Ели полягало в тому, щоб знову вплести барви в цю білу пляму. Зазвичай це було рутинно — знайти схожі матриці, адаптувати їх під контекст, інтегрувати. Але цього разу щось було не так.
Занадто чисто, — пробурмотіла вона собі під ніс, вдивляючись у графік нейронних зв’язків. — Немов їх ніколи й не було, а не були стерті.
Віртуальні спогади мали свою власну «енергетику». Як відлуння, яке залишається після крику, так і пам’ять, навіть стерта, лишала фантомний слід. Тут же була стерильна порожнеча, яка лякала своєю досконалістю. Вона провела сканером глибше, до ядра особистості, намагаючись знайти хоч якісь зачіпки. І ось, серед мільйонів порожніх файлів, вона натрапила на аномалію. Невеликий, зашифрований блок даних, позначений як «Е14-ПРОТОКОЛ».
Він був немов чужорідне тіло в ідеально відкаліброваній системі. Ела спробувала відкрити його, але код був заблокований. Спроба ідентифікувати власника також виявилася марною — система видавала помилку.
Невже хтось забув прибрати сміття? — Ела ледь помітно посміхнулася.
Але посмішка швидко зникла. Чим довше вона вивчала протокол, тим більше у неї з’являлося відчуття, що ця аномалія «жива». Вона адаптувалася, приховувалася. І раптом, коли Ела спробувала застосувати ручну корекцію, ідеальний фасад «Меморії» здригнувся.
Екрани навколо спалахнули агресивним неоном. Замість сонячної галявини в пам’яті замовника проступила Тріщина. Крізь цифрову завісу вона побачила виворіт світу: іржаві дроти, що звисали зі стелі, як нутрощі звіра, і темну фігуру хлопця, чиї очі — ідентичні її власним — дивилися на неї з самого серця коду. Його рука простягнулася до неї, а на зап’ясті блиснуло татуювання: розбитий годинник, стрілки якого оберталися назад, всупереч цоканню її власного годинника.
[УВАГА: КРИТИЧНИЙ ЗБІЙ СИНХРОНІЗАЦІЇ. АКТИВОВАНО ПРОТОКОЛ Е-14] — заповнило весь простір червоним сяйвом.
Раптом на терміналі з’явилося повідомлення від Артура: «Ела, зайди до мене. Є справа щодо “Проекту Відлуння”».Її серце ледь відчутно пришвидшилося. «Проект Відлуння» — це був її дітище, її головна робота, яка мала дозволити людям розмовляти зі своїми минулими «Я». Це був наступний крок у роботі з пам’яттю, і досі вона вірила в його беззаперечну користь. Але тепер, після знахідки «Е14-ПРОТОКОЛУ», у неї з’явилися нові питання.
Вона вимкнула термінал, поклавши механічний годинник на стіл. Він продовжував цокати, немов передвіщаючи, що її власна пам’ять скоро теж стане частиною складної гри. Ела встала, її погляд ковзнув по вікну, за яким виднілися мерехтливі вогні міста. Міста, побудованого на оцифрованих мріях і, можливо, на забутих правдах.