Розділ 2: Стерильна тиша

Вечір у квартирі Ели завжди наступав за розкладом — рівно о 19:00 стіни-екрани починали транслювати захід сонця над лазуровим узбережжям. Це було те саме море, яке обіцяв Артур. Синтетичний шум хвиль мав ідеальну частоту для релаксації, а система клімат-контролю наповнювала кімнату ароматом солі та дикої лаванди. 
Ела сиділа в кріслі, тримаючи в руках склянку з водою. Вона не пила. Вона спостерігала за тим, як сонце — бездоганний золотий диск — повільно тоне в цифровій воді. 
Тут не було пилу. Не було комах. Навіть повітря відчувалося «профільтрованим» через тисячі алгоритмів безпеки. Це була вершина архітектурної думки Артура: житловий блок, де кожна деталь була спроєктована так, щоб мінімізувати стрес. 
— Ело, твій пульс підвищений на 12%. Бажаєш змінити аудіосупровід на «Глибокий спокій»? — м’який голос домашнього ШІ розірвав тишу. 
— Ні, Арі. Залиш усе, як є, — відповіла вона, злегка здригнувшись. 
Вона заплющила очі, але замість лазурового моря перед нею знову постала та чорна цятка з робочого файлу. Розбитий годинник. Чому він здався їй таким знайомим? Це було схоже на фантомний біль у кінцівці, якої ніколи не існувало. 
Раптом світло в кімнаті змигнуло. Це тривало менше мілісекунди, але цього було достатньо, щоб ідилія розпалася. На мить замість розкішного краєвиду вона побачила те, що було насправді: голі бетонні стіни, вкриті сіткою оптичних кабелів, і тісне вікно, забите металевою пластиною. 
Ела підхопилася на ноги. Склянка вислизнула з рук і впала на підлогу, але замість дзвінка розбитого скла вона почула глухий удар пластику. У цьому світі навіть посуд був безпечним. 
— Арі, що це було? Збій живлення? 
— Жодних відхилень у системі не зафіксовано, Ело. Можливо, тобі варто прийняти вечірній заспокійливий комплекс, який рекомендував Артур? 
— Артур… — прошепотіла вона. 
Вона підійшла до стіни, де щойно бачила бетон. Тепер там знову була ідеальна проекція берега. Ела торкнулася поверхні. Вона була гладкою, теплою, але під пальцями не відчувалося ні піску, ні каменю. Тільки вібрація працюючих серверів. 
Вона відчула напад задухи. Вся ця стерильність, вся ця передбачувана краса раптом стала тиснути на неї, як бетонна плита. Їй захотілося відчути щось справжнє. Щось, що не було прораховано Артуром. 
Ела підійшла до дзеркала у передпокої. Вона вдивлялася у своє відображення, намагаючись знайти в собі щось, що не належало корпорації. І в цей момент за її спиною, у темному кутку коридору, де світло ламп не діставало, вона знову побачила рух. 
Це була тінь. Людина. 
Вона різко обернулася, але там нікого не було. Тільки порожня, бездоганно чиста квартира. 
Проте на дзеркалі, прямо навпроти її очей, залишився слід. Маленький відбиток брудного пальця. Справжній пил. Хтось був тут. І цей хтось не був частиною симуляції. 
Ела повільно простягнула руку і торкнулася бруду. Він був холодним і шорстким. Вона піднесла палець до обличчя і вдихнула — запах диму та металу. Запах, якого не було в каталозі «Меморії». 
Цієї ночі вона вперше не змогла заснути, попри всі зусилля домашнього ШІ. Стерильна тиша більше не заспокоювала. Вона почала звучати як довгий, затяжний крик.