Розділ 1: Архітектор снів

Світло в офісі «Меморії» ніколи не буває занадто яскравим. Воно завжди м’яке, розсіяне, кольору ранкового туману над Альпами, якого Ела ніколи не бачила в реальності, але могла відтворити до останньої молекули пари. 
Ела завмерла, її пальці зависли над сенсорною панеллю. Перед нею у повітрі розгорталася тривимірна модель дитячого спогаду. Замовник — літній віцепрезидент нафтового конгломерату — хотів ідеальне літо 1998-го. 
— Забагато насиченості в кольорі трави, — прошепотіла вона сама до себе. — Справжня трава не буває такою смарагдовою. Вона вигорає на сонці. 
Легким порухом руки вона додала легку жовтизну на кінчики стебел і впровадила в симуляцію ледь помітний звук цикад. Світ навколо неї здригнувся і став «живим». Вона була Елою, Провідним Архітектором Відчуттів, і її робота полягала в тому, щоб робити минуле кращим, ніж воно було насправді. 
У «Меморії» не купували факти. Тут купували емоції. Якщо твоє дитинство було сірим і самотнім, Ела могла переписати його, додавши сонячних зайчиків на стінах, запах свіжоспеченого хліба та відчуття того, що тебе люблять. 
— Бездоганно, як і завжди, — пролунав глибокий, заспокійливий голос за її спиною. 
Ела не здригнулася. Вона впізнала цей голос раніше, ніж мозок ідентифікував кроки. Артур. 
Вона обернулася. Артур стояв у дверях, його білий кітель був ідеально випрасуваний, а на обличчі грала та сама легка, ледь помітна посмішка, яку вона бачила щоранку протягом останніх п’яти років. Він був не просто її начальником. Він був людиною, яка витягла її з невідомості після «інциденту», про який вона майже нічого не пам’ятала. 
— Це лише ескіз, Артуре, — відповіла вона, опускаючи очі на свої руки. — Мені здається, я втрачаю текстуру реальності. Все стає занадто… правильним. 
— Правильне — це те, за що вони платять, люба, — Артур підійшов ближче і поклав руку їй на плече. Його дотик був теплим, але Ела відчула дивний холод, що пробіг хребтом. — Світ ззовні потворний, брудний і хаотичний. Ми ж даруємо їм притулок. Ти даруєш їм мир. 
Він на мить затримав погляд на її обличчі, наче перевіряв, чи не з’явилося на ньому зайвих емоцій, як на тій травині, що вибивалася із загального кольору. 
— Ти сьогодні бліда. Можливо, варто оновити твій власний цикл відпочинку? Я можу налаштувати програму на вечір. Море? Чи, можливо, засніжені гори? 
— Море, — швидко відповіла вона, аби закінчити розмову. — Дякую, Артуре. 
Коли він пішов, Ела знову повернулася до своєї моделі. Вона хотіла закрити файл, але на периферії зору щось мигнуло. Маленька чорна цятка в ідеальному небі 1998 року. Збій? Артефакт рендерингу? 
Вона збільшила масштаб. Цятка не зникла. Це була не помилка коду. Це було графіті на стіні старого будинку, якого не мало бути в пам’яті замовника. Маленький символ, схожий на розбитий годинник. 
В ту саму мить світло в офісі на частку секунди змінило колір на неприємний, тривожний неон, а у вухах відгукнувся шепіт, якого вона не могла розібрати. 
Ела закрила очі й глибоко вдихнула. «Це просто перевтома», — подумала вона. Але в глибині душі вона вже знала: ідеальний фасад її світу дав першу тріщину.

А ось як виглядає головна героїня під час своєї роботи