Розділ 11

Люди забудуть, що ти говорив,

забудуть, що ти робив,

але ніколи не забудуть,

що ти змусив їх відчути.

(Майя Енджелоу)

POV Руслана

- Лано, прокидайся! - тихий спокійний тембр спішив вивести мене із того напівпритомного стану, в який я було занурилась. - Здається, ми вже приїхали!

І справді, за вікном доволі зручної маршрутки я побачила добре знайому бруківку приміської площі рідного міста. Що ж, це наша зупинка...

Павло підвівся першим, не забув подати мені руку, і отак вдвох ми вийшли на свіже повітря. Почувалась ніяково, бо зрозуміла, що трішки задрімала на плечі свого нового приятеля, хоч це й не планувалось. Дивно, але ось ці останні кілька годин я відчувала якусь блаженність і рівномірний спокій, і розум підказував, що я все зробила правильно.

Вчора я відчайдушно благала долю, щоб допомогла знайти мені спасіння, щоб позбутись тривоги, а сьогодні порятунок, здається, сам знайшов мене.

Так, я зовсім не знаю цього юнака, що зараз йде поруч, тримаючи наші сумки, і розповідає щось кумедне... Але з впевненістю можу завірити, що він зробив для мене більше, ніж усі мої приятелі, з якими знайома багато років.

Він подарував мені впевненість і надію, що не все ще втрачено. Пригадую ту розмову у залі очікування, і мені тепер стає соромно.

Не буду лукавити: це був такий милий романтичний момент, і між нами наче щось пролетіло, ніби симпатія, а потім... Куди мене понесло? Для чого я приплела в розмову еротичний роман, яким захоплювалась кілька років тому?

Ось і зараз соромно, бо я дозволила собі йти з ним за руку, що серед нашого маленького оточення означало б, що ми - пара, перед тмм ще й заснула, схиливши голову йому на плече... Міг би вже й розірвати контакт, якщо такий порядний, але хто сказав, що я цього хотіла б?

Та він там, на вокзалі, мало не поцілував мене... Ох, вже ці хлопці з їхніми гормонами! Їм тільки дай згоду... Хоча...

Здається, Павло не з таких, надто вже скромний. Але я відчувала в ньому якусь перевагу, характер мужчини, силу та вплив, знаєте, як ото кажуть "за ним, як за кам'яною стіною"... От здається, я зараз там і була, у цій непробивній фортеці.

Можливо, потім ми спробуємо навіть подружитись, але спершу - вигода, яка переслідувала нас обох.

Його пропозиція, яку ми обговорювали в транспорті (Павло розказував мені про деталі та того самого друга-замовника), стала для мене рятівним кроком, можливістю почати щось нове в новому оточенні та серед незнайомого міста.

Я залюбки погодилась навідатись у Житомир, але спершу треба було позбутись незаконного окупанта моєї квартири. Павло розповідав, що бачив Арсена у мене на роботі, а це значило, що мій колишній нікуди не поїхав. Я так і не відповіла йому на жодне повідомлення, але знаючи його настирливість, можна було передбачити, що він все ще чекає мене задля відвертої розмови.

Ну що ж, я вирішила жорстко вказати йому його місце і раз і назавжди поставити крапку у наших відносинах. Я вигадала виставу і запропонувала Павлу стати моїм тимчасовим бойфрендом задля того, аби віднадити Арсена.

Не знаю, чи залишилась у нього хоч крапля порядності (та й мені це вже не цікаво), але він мав би піти, побачивши свій програш.

Я здивувалась тому, наскільки новий знайомий легко погодився на таку авантюру, і думала, що це все через те, що він дорожить обіцянкою перед своїм другом, та в ході нашої розмови зрозуміла, що помилялась. Я побачила у нього досить відверте бажання допомогти мені, і байдуже, яким способом, для нього моя безпека і настрій чомусь були пріоритетними.

Принаймні, він так висловлювався, але я не будувала собі ніяких захмарних надій. Була у мене вже одна така помилка...

За час, поки ми йшли пішки до мого дому, він добряче мене повеселив розповідями про Костика та їхні підліткові пригоди. Хоч бери та й зараз книжку пиши - не думала, що сучасні хлопчаки так майстерно модуть знаходити неприємності на свою п'яту точку... І відмітила, що мені з ним цікаво...

Аж ось перед нами постали і двері мого житла. Я напружилась і зробила глибокий вдих. По кінчиках пальців пробіглась невеличка дрож.

- Ти точно готовий? - перепитала ще раз Павла, адже ми з ним домовились грати закохану парочку, яка знайома більше місяця, і у якої спільні інтереси. Зараз хвилювалась більше за нього, ніж за себе - чи зможе він вписатись у роль мого нового залицяльника.

Може, все ж не треба було таку умову ставити? Та й може, для Павла це геть не гра?

- Так відступати, здається, нікуди, - спокійно відмітив хлопець. - Все буде добре, просто повір...

Він спокусливо підмигнув мені, і знову почав уже голосніше розповідати якусь нісенітницю, а я знайшовши ключ, відімкнула двері помешкання. Отак ми і зайшли: він - пропускаючи мене вперед, а я - вдаючи, що зацікавлена у його словах, і люб'язно посміхаючись. Я задля годиться обійняла свого компаньйона за талію, проте вже краєм ока встигла помітити насуплену постать.

- Русю, ну нарешті! Я так хвилювався! Де тебе носило? - подав Арсен свій голос, повний схвильованості, але разом з тим він виглядав серйозним, склавши руки на грудях і очікуючи моєї відповіді.

Отже, я не помилилась! 

Павло поспішив відпустити мене, і ми двоє постарались удати просто недосяжне здивування. Щоб описати, як це було, просто уявіть ситуацію: двоє закоханих вирішили усамітнитись у квартирі, а тут раптом їх перестріває хтось, хто явно є третім зайвим...

- Арсен? - запитально подивилась я на нього таким невинним поглядом. - А ти тут яким боком?

Ох, зараз почнеться... Я знала, що така манера спілкування - відповідати питанням на питання, завжди виводила його з себе, але я не переживала, адже в разі чогось біля мене є Павло. Та й Арсен зараз більш був схожий на якогось суворого наглядача, від чого хотілось залитися сміхом.