Розділ 10

Найкраща можливість дізнатися, чи

можеш ти довіряти людині - 

довіритися їй.

(Автор невідомий)

POV Павло

Мої аналітичні здібності спрацювали блискуче, і таки я знайшов, що шукав. Довго блукати по Озерному мені не довелось, адже проходячи повз зал очікування на вокзалі, я побачив самотню постать, яка здається, дрімала у кріслі, склавши руки на грудях. 

Боже, вона що, всю ніч тут просиділа? Змерзла, мабуть...

Так, без сумнівів, то була вона - худенька чорнявка в осінньому пальті, що так раптово увірвалась в моє життя. Увесь час я уявляв собі побачити той самий еталон елегантності, її розправлені плечі, статуру фотомоделі (ну тут, мабуть, я перебільшив) та приємні і якісь такі близькі риси, на які я "клюнув" того, першого разу.

Та вона, здається, була іншою.

Витончена фігура, невисокий зріст та її довгі ніжки у високих черевичках з холявами темного кольору робили її схожою на підлітка, молоденьку студентку-першокурсницю, яка могла загубитись у вирі міста. Як давно вона тут? Що собі надумала?

Я не став довго роздумувати, а просто тихенько підійшов і сів у крісло поруч, стараючись не порушити її спокій.

- Я знаю, чому ти втекла... - промовив трохи невпевнено, легенько доторкнувшись до її плеча. Я сподівався, що це моє твердження буде серйозним і твердим, але осівший голос (от воно - наслідки триклятої погоди), мабуть, характеризував мою сором'язливість.

Блін, я ж навіть не уявляю, як з нею тепер розмовляти. Не готувався до чогось подібного, бо спочатку в уяві висіла лише строга ділова пропозиція, яка власне, і була метою мого приїзду, та зараз...

Я бачив її стан, її розгубленість, невпевненість і тугу, а це означало, що спершу я маю її підбадьорити. Мій внутрішній голос виказував велике бажання її якось заспокоїти, примирити з реальністю, і не залишати віч-на-віч із тим, що на неї чекало вдома. Вірніше, з ким...

Я згадав усе, що вона говорила мені тоді. Той покидьок явно її не вартий...

- А... Це ти... - вона мимоволі повернула голову і видавила із себе ліниву посмішку. Я був здивований такою реакцією.

По-перше, вона не була здивована моїй появі, інакше проявила б себе хоч якимось жестом, а по-друге, вона мене впізнала. Дивно, а я чомусь завжди вважав, що у жінок "куряча" пам'ять, і вже налаштувався на недолугі пояснення, як тут...

 - Ти впевнений, що тобі справді це відомо?

Її голос звучав низькими нотами, і був переповнений якоюсь сталевою важкістю. Міміка на обличчі не видавала жодних емоцій, а в очах застигла журба. Усе свідчило про те, що вона у безвиході, а тут ще і я з тим, що хочу сказати...

 Ні, я не повинен лишати все отак, бо чомусь відчуваю відповідальність за це дівчисько. Якась невидима рука привела мене прямо до неї, і тепер не відпускає... Цікаво, а якби тоді на її місці у парку сиділа якась інша жіноча постать, чи підійшов би я?..

- Ти перебуваєш на межі тих відчуттів, які можливо, сама не розумієш. Тебе з'їдає зсередини зовсім не біль, а відчуття провини. Ти виниш себе за те, чого мабуть ніколи не було, щоб зрозуміти, чому з тобою так вчинили... Гіркота в душі не відпускає, і це свідчить про те, що ти не залізна. 

Терпінню прийшов край, і воно готове вилитись через вінця. Так, серцю не накажеш... Але чому воно тоді змушує нас віддавати все тим, котрі нас недостойні?.. Тепер у грудях оселилась пустка. Немає більше сил кричати, сльози вже не ллються, а ось вселенське розчарування настигає нас все більше...

Важливо тільки не перетнути цю межу божевілля, яке вже готове зжерти зсередини...

Боже, це вийшла ціла промова... Я й сам не зрозумів, як такі слова полились із моєї свідомості. Коли вона запитала, я задумався, а потім просто описав те, через що мені довелося пройти колись. Тоді, коли мати відвернулась, батькові було начхати, а "родичі" тільки й знали, що пресували мене дурними витівками.

Так, я був дитиною, але ці відчуття назавжли закарбувались у пам'яті.

 - Ого... Я й не знала, що ти підробляєш психологом...  - тепер вона дивилась прямо на мене і не змогла стримати подиву. На щоках з'явився рум'янець, отже, вона уважно слухала. Та я почав сумніватись, чи були мої припущення правильними щодо неї.

- Усе це так, але... мабуть, ти знаєш, все-таки ні... Сльози висохли вже давно, і я зрозуміла, що він того не вартий... Так, мене тепер огортає самотність, але я рада, що нарешті дійшла до істини. Остогидли мрії про щасливе життя з ним, і я зовсім його не шкодую. 

Ти не можеш знати, який гнів вирує у мені зараз. Я постаралась забути, але минуле повертається знову... Я б усе віддала, аби прийти і подивитись в його безсоромницькі очі востаннє, а потім замахнутись і добряче відшмагати...

- Агов, обережніше з бажаннями, бо мої думки вже повернулись в інше русло! - спинив я її, знову намагаючись пожартувати і хоч трішки відволікти від нечистих думок. Не хочу, аби вона зайвий раз думала про того Арсена. Так, розумію, їй важко, бо вона його кохала, це видно одразу, інакше б не страждала так...

Але скільки можна вже? Це ж він її покинув, а не навпаки. Нехай роззирнеться, світ не порожній, як вона собі уявила, у ньому ще багато нормальних і відданих чоловіків.

- Хм, а уява в тебе працює... - уже промовила чорнявка з більшим ентузіазмом. Вона не розірвала зорового контакту, і здається, вивчала мене.

Ці погляди приємно лоскотали мою шкіру, і якесь внутрішнє тепло хвилею прокотилось по тілу. Що ж ти зі мною робиш?

- Ось тільки ти зовсім не схожий на того красунчика Грея... Може, поділишся, як ти любиш отримувати насолоду?

Упс, мене застопорило... Це вона зараз на що натякає? Вдає, що не зрозуміла жарту, чи може провокує таким способом?.. Жінки ж ніби люблять ігри без правил.