Розділ 8

Переїжджаючи з одного місця в інше,

ви все одно не зможете

втекти від себе.

(Бернард Шоу)

POV Руслана

Я не знайшла кращого виходу, аніж як просто на деякий час зникнути із міста. Відпросилась на роботі і попрямувала на автобусну станцію, перед тим залишивши у своїй квартирі записку, яка дозволила б йому усе зрозуміти.

На якісь більші вигадки мені не стало фантазії, усередині мною лиш оволоділа одна думка - лиш би з ним сьогодні не зустрітись. Знала наперед, що побувавши у селі, де жила його мати, візьме і припреться до мене в квартиру. Ну як, це ж, як я вже казала, була наша спільна.

Ну що ж, нехай влаштовує свій сюрприз одинокій порожнечі, а я більше нічого спільного з ним мати не хочу. Так, я тікаю, щоб знову не загрузнути у тому вирі неіснуючих почуттів та суцільної брехні. Думаю, йому вистачить розуму звалити геть з мого житла, лиш би тільки не наробив шуму, надумаючи мене шукати. 

Ні, Арсене, я більше не твоя, і ти не змусиш мене передумати...

Моїм планом спочатку було сісти в автобус з якимось далеким рейсом (ну, на Львів чи Чернівці, наприклад) і прокататись туди і назад до вечора, а там вже, що буде, те і буде...

Та коли я, виїжджаючи з міста, раптом забачила табличку, яка вказувала на поворот до цього злощасного селища Озерне, не втрималась. У голові ніби щось перемкнуло, і в мене виникло бажання знову навідатись до того старого буркотуна, на дачі якого я тоді ночувала. Що не кажи, але навряд чи хтось додумається шукати мене саме тут...

Десь години через півтори, опинившись там, куди я б воліла ніколи не повертатись, почуття невизначеності цілком огорнуло мене. Ну і що далі?

Озерне зустріло мене непривітним холодом, похмурою погодою і водяним болотом при дорозі (це мабуть, після вчорашнього дощу увесь пил і грязюка, що зручно осіли на асфальт і тротуари, з'єднались у брудне місиво). Погода осені з кожним днем погіршувалась, де-не-де бушували зливи та пронизливий вітер, а зловісні хмари повністю закривали від нас благодатне сонечко.

Не скажу, що я сильно люблю саме цю пору року (все ж більше до душі літо, тепло, майки і шорти, ну і можливість зганяти кудись у час відпустки), але прогулювати пари з Танею на самому початку навчання, у вересні, було цікаво.

Тоді ми робили багато фотографій (Таня у нас ще той селфіман), де позаду нас красувались дерева, осяяні осіннім сонечком, опале листя, що приємно хрускотіло під ногами, і де-не-де кружляло за вітерцем... Срібляста павутина, яку було видно майже всюди, і це повітря, аромат якого свідчив про те, що літо завершилось, але сумувати Господарка Осінь нікому не дасть...

Ми з Арсеном раніше, коли гуляли, любили збирати букети з цього осіннього листя, і бігали по алеях наввипередки, сміючись, наче дітлахи. Я втікала першою, а він наздоганяв, ловив мене і з переможним виглядом заключав у свої міцні обійми. Мені це тоді так подобалось...

Що ж, пора повертатись з небес на землю. Я виросла, універ з усіма принадами студентського життя залишився далеко позаду, друзі розлетілись, хто куди, а я з головою поринула у цілком дорослі проблеми. Ні, я не можу знову бути обманутою!

Треба не допустити того, щоб Арсен знову "зловив" мене, і я знову опинилась у його привабливих сітях, які були зіткані з недомовок та неправди. Я злякалась, і саме через свій страх відкинула ідею поселитись на дачі у знайомого діда, наперед здогадуючись, що той знову матиме зайвий привід пофілософствувати.

Ні, вчити мене вже не потрібно! Я сама знаю свої помилки, і буду зі всіх сил старатись, щоб їх виправити.

Покинувши вокзал, я почала шукати готель, сподіваючись на те, що не забула місцезнаходження того, в який Павло хотів нас тоді поселити. Але, здається, з географією і топонімією у мене справи погані, адже зорієнтуватись на місцевості я таки не змогла, і блукала кругами досить таки довго, поки не відчула, що пальці ніг починають німіти, а по шкірі раз у раз пробігають холодні неприємні мурашки.

От до чого доводить впертість!

Ні, щоб запитати хоч у когось із перехожих чи хоча б таксистів біля станції, де тут найближчий готель, але я ж понадіялась на власні сили... Здається, у мене в характері завжди була закладена ця риса (мати б сказала, що то повний ідіотизм) - усього добиватись самій, без сторонньої допомоги.

У цілому, я б сказала, це було непогано, коли ти прагнеш бут  незалежною від родичів і самій влаштовувати своє життя, але відкидати допомогу оточуючих також не можна. Без спілкування, кола друзів, суспільства, людина справді дичавіє.

Добре ще, що я здогадалась хоча б одягти тепле пальто і перевзулась в зручні осінні черевики, захопила з прихожої парасолю, і могла б не хвилюватись, але втома давалась взнаки. Знаю, існують ще якісь навігатори, і думаю, що з їхньою допомогою я легко б знайшла те, що шукаю, та проблема була в тому, що я не вміла ними користуватись, та й не хотіла вчитись.

Якщо подумати, часу на це у мене було тепер вагон, та знову гору взяли гордість і впертість. Я взагалі якось з острахом дивлюсь на всі ці новвтні додатки та програми, що стали стрімко розвиватись з приходом у наше життя технологій.

Іноді дивлюсь на сучасних підлітків, які тепер взяли за моду ходити в навушниках і з гаджетами в руках, і щиро дивуюсь їхній поведінці. Екрани смартфонів стали для них усім, вони витісняють реальних друзів, з ними не розлучаються під час навчальних занять чи проїзду у транспорті, людина вже й заснути нормально не може без того, щоб зайвий раз не перевірити пошту чи зайти в Інстаграм...

Здається, людство скоро стане подібним до бездушних роботів. І невже там цікавіше, ніж тут?

Я до цього всього відносилась якось нейтрально. Соцмережі, віртуальні ігри, створення сторіз чи навіть просто пошук інформації в Google - мене це мало чим приваблювало. Звісно, я не була ханжою, у якої в розпорядженні досі маячив Nokia 3310, з часом з заощаджених коштів придбала собі мобілу Apple з сучасним дизайном, але більшість програм у ній я так і не освоїла.