Розділ 7

Ми знаємо, хто ми є, але не знаємо,

ким ми можемо бути.

(Вільям Шекспір)

POV Руслана

Я старалась не падати духом. Довелось зображувати із себе життєрадісну особистість, у якої нічого тривожного не сталося. Я стала досить непоганою актрисою для рідних, знайомих та колег по роботі.

Нікому не хотілось завдавати проблем, а ще заодно й терпіти назойливі поради від оточення (я ж то своїх знаю, Таня б першою прибігла із пропозиціями), тому я вибрала досить очевидний шлях. Заспокоювала себе тим, що це треба просто пережити, і все ж надіялась, що з плином часу моє життя зміниться, і в серці не залишиться і згадки про невірного коханого.

Адже знала напевне - це не мій сон, і не чиясь помилка свідків, що були в Озерному, а справді жорстока реальність. Та й він жодного разу за цей місяць не подзвонив, очевидно, балує нову дружиноньку. Хоча, мені тепер що до того?

Я ні на що від нього вже не сподівалась, а якби все ж йому вистачило нахабства зателефонувати з отим своїм безтурботним "Маленька, привітик, як у тебе справи?", то просто не взяла б трубку. Ну, або сказала б йому пару непристойностей і точно б послала...

Ну а життя ж не стояло на місці, і я вирішила, що потрібно себе чимось зайняти. Єдиним виходом та моїм спасінням стала робота аніматора в розважальному центрі, де я вже була майже своєю людиною, а Таня - моєю вірною напарницею.

Малювання коміксів (що не кажи, а хист до художництва передався мені від батька-кресляра) я закинула остаточно разом із тим своїм нерозлучним блокнотом, що його тоді навмисне викинула.

Арсену подобався мій талант, хоча до справжнього живопису мені було далеко. З дитинства руки малювали лише кострубаті химерні карикатурні рисунки, а згодом я всерйоз захопилась коміксами. Стала змальовувати персонажів, інколи змінювала щось у відомих сюжетах, а герої коміксів про Арчі стали просто моїми ідеалами. 

З таким самим захватом дивилась я той новий серіал "Рівердейл", мріючи про те, що я може колись також прославлюсь подібними творіннями.

Коханий мій у цьому плані завжди підтримував та надихав мене, навіть якось сказав, що я була б непоганим художнім редактором у якомусь видавництві, та я завжди чомусь оминала стороною такі можливості. Недавно от, як ото з'явилися ті Вайбери і всі знайомі наче подуріли, висилаючи один одному жартівливі наклейки та привітання, я також захопилась створенням їх дизайну.

А що? У вільний від роботи час займалась дурнуватою творчістю, і власне цей блокнот повністю присвятила моєму коханню. Кожен рисунок там був дбайливо виведений з думками про мого Арсена, усе було для нього, щоб просто порадіти разом.

Та виявляється, радів лише він один, і тому я вирішила позбутись усього, що нагадувало б про нього. Ніяких картинок, світлин чи подарунків...

Після того, як перший шок минув, я все ж знайшла в собі сили розстатись з милими дрібничками, які він мені колись дарував. Ну що ж, як вже починати нове життя, то спершу треба було звільнитись від старого.

Його подарунків було небагато, але у кожному для мене була захована якась особлива історія і ті наші почуття, які тепер зруйновані. Маленький брелочок від ключів із якимось смішним написом згодом полетів у мусорку, миле невелике ведмежа, подароване на День Валентина, я переслала хрещениці, попередньо гарно запакувавши; сувенірчик із двома тигренятами, привезений ним із Києва після тих заробітків, також викинула, у мобільному повидаляла всі наші спільні фото...

Стало легше, але ненадовго.

Добре, що хоч були у моєму житті ці милі малолітні бешкетники, для яких ми з Танею влаштовували різні розваги та свята. Я зраділа, коли Таня віддала мені більшу частину своїх змін, адже сама оформила декретну відпустку. Дивлячись на її щастя, і те, як її чоловік піклується про неї та їхнє майбутнє чадо, мені хотілось просто завити подібно отій молодій одинокій вовчиці із відомої пісні Винника.

Так, я неодноразово задумувалась про власне заміжжя, і знала, що буду чудовою матір'ю. Дітей усілякого віку я дуже любила і вміла з ними ладнати, інакше не удостоїлась би звання почесного відданого працівника нашого центру.

Хотілось самій відчути всі ті емоції, які дає жінці материнство, але от біда - на місці нареченого я завжди уявляла Арсена. Тихцем мріяла про розкішний бенкетний зал, білу фату та довжелезну весільну сукню, уявляла, як ми будемо говорити один одному присяги, як обміняємось обручками, яким буде наш перший танець...

Господи, невже я була настільки сліпа?

А Таня першою прибігла розпитувати про поїздку, як тільки-но я з'явилась на роботі. Розуміла я її, подружка як не як, і от довелось вигадати цілу фантастичну розповідь про те, як ми довго гуляли, милувались тим селищем, про романтичні поцілунки під зоряним небом та незабутню ніч кохання після довгої розлуки...

Таня все це слухала із неприхованим захватом, а я тим часом дивуючись, наскільки легко мені дається ця брехня, вигадувала все нові деталі нашої з Арсеном зустрічі в Озерному. Я дуже хотіла б, щоб усе так і відбулось в реалі, але на жаль, дзеркало очікувань розбилось на друзки...

Те ж саме, тільки вже з меншими подробицями, довелось наплести і батькам, які не проминули нагоди порозпитувати, що і як. Я знала, що маю перебороти свій біль та розчарування на самоті, і ніхто не має бачити, наскільки я облажалась. Досі пречудово пам'ятаю той момент, як я, заплакана, три роки  тому заявилась до батьків після тої сварки з Арсеном.

Тоді геть не уявляла, що маю робити, а батьки неначе зловтішались, та все підливали масла в вогонь. Мовляв, якщо той негідник уже собі таке дозволяє, права якісь свої ставить вище стосунків, то що буде, якщо ми одружимось?

Послухала я тоді батьків, адже в нашій сім'ї алкоголь і цигарки - то було неприпустимо. А Арсен, який тоді викидав подібні коники, то йому і до статуса алкаша недалеко було. Так висловлювалась невдоволена моя мати, а я, типу нещасна, шукаючи підтримки, вирішила обрубати всі кінці.