Розділ 6

Завтрашній день - найважливіша річ у житті.

Він відвідує нас опівночі.

Чудово, коли він приходить і віддається

прямо в наші руки.

Він сподівається, що ми хоч чомусь навчились

відучора.

(Джон Уейн)

POV Павло

На щастя (хоча я тепер не впевнений, чи так це), все виявилось не настільки жахливо, як я собі уявляв. Ніхто в мою квартиру не вламувався, і я застав її такою ж, як і залишив - чистою та прибраною. Я зітхнув з полегшенням і постарався повернутись до нормального ритму життя, але все-таки продовжив пошуки дівчини, що мене обманула.

Найперше поцікавився у Назарчика, чи не було у нього якихось казусів на підприємстві останнім часом (мусив же попередити приятеля), чи може, несподіваних візитів. Але хлопець запевнив, що у нього все під контролем, і навіть допоміг мені дізнатись більше про теперішнє життя моїх тіток.

Взагалі, я волів би їх не бачити і не чути більше ніколи, але перехвилювався я тоді не на жарт. Що не кажи, а ось бути бідним без гроша в кишені - це якось не входило в мої плани. Як же я тоді буду завойовувати довіру дівчат?

Наші панянки тільки на статечних молодиків і клюють. Хоча, що я там можу знати? Звик ось усіх судити по відвідувачках нашої піцерії...

Минув місяць, і я, здається, трохи заспокоївся. 

Ніхто від мене нічого не вимагав, любі родички сиділи за тридев'ять земель, і сподіваюсь, про мене навіть не згадували, а "Юля" остаточно канула в Лету.

Я так і нічого не зміг про неї дізнатись, а вчора мене остаточно накрило прозріння. Якби не один відеоблог, що я подивився в Інстаграмі, то мабуть, продовжив би шукати дівчат на сайтах знайомств. Дівчинка, що вела цей блог, на вигляд мала років шістнадцять-сімнадцять, напевно, ще школярка, і що мене здивувало, то це тема відео.

Відкривалось воно стрибаючими літерами, які складались у речення, і великим, майже на цілий екран кольоровим шрифтом, наголошували: "Чи вірите ви у віртуальні стосунки?"

Я завмер, цілковито віддаючи себе піксельним рухомим картинкам, і невідривно слідкував за тим, як ця школярка, мило усміхаючись, розповідає про переваги і недоліки переписок в чаті. Усе б нічого, але краєвид міні-фільму видався мені до болю знайомим.

Дійство точно знімалось у парку селища Озерного (зорова пам'ять у мене, на диво, прекрасна, та й просидів я тоді там стільки, що навіть із заплющеними очима і так впізнав би цей парк).

А коли я почитав коменти, то реально довелось чухати потилицю. Виявилось, у одиниць віртуальне спілкування переростає в хоч якісь відносини, а наші недолугі хейтери (ох, скільки ж їх тепер розвелось!) лишень обзивали всіх "конченими лохами".

То, виходить, я і є той "лох"... Боже... Довіритись якійсь малолітці і закохатись у що? Розумні вислови та фотографію, взяту невідомо звідки...

Так, не було ніяких гарантій, що це худорляве дівчатко із веснянками на лиці - і є та сама моя Юля, та я ось серцем відчував, що моя проблема неочікувано знайшла свою розв'язку.

Я був шокований... Можу собі тільки уявити, як вона вечорами тупо ржала з мене, ідіота. І все заради чого? Коротенького відео та купу непотрібних коментарів? Ні, я знав, перечитавши довідкову літературу, що прийде такий час, що Інтернет заполонить наші серця та розуми і людством керуватимуть роботи, але і не уявляв, що ця ера вже настала.

Багато фільмів було знято про те, що наші люди здатні на все, навіть убивство, щоб досягти бажаної влади та багатства (і повірте, усі сценарії точно із реального життя), а тепер ще й молодь піде на всілякі жертви заради віртуальної слави... Боже, куди котиться світ?..

- Що ти там бурмочеш? - озвався до мене кореш Костя, який зараз сидів за моїм комп'ютером і оцінював мої художні роботи, зроблені на його замовлення. Блін, я так задумався, що вже й забув, що він тут.

- А... та нічого... Не виспався, мабуть... - відмахнувся я, зовсім не бажаючи розповідати про свою невдачу.

Звісно, Кості було відомо і про віртуальну знайому, і про мої підозри щодо тіток (здається, цей хлопчисько - єдиний, хто знав мене справжнього), але нехай собі вважає, що я це все закинув в далекий ящик. Нащо мені ставати посміховиськом?

Хоча, я впевнений, що Костя нікому нічого і так би не розповів, але що він сам подумає про мене? Лузер, який навіть у соцмережах облажався... Та до біса цей комп'ютер та віртуал! Пора вилазити зі свого панциря, реальний же світ - набагато цікавіший. Але, блін, сказати завжди легше, ніж зробити...

- Ага, та я бачу... - спритно водячи мишкою по екрані, констатував мій друг. - Пашо, ти мені поясни, от що це таке?

- А що там? - безтурботно спитав я, не перестаючи думати про свою ситуацію.

- От як я маю ось це ось все представити завтра шефові? Це нікуди не годиться... - якось невдоволено почулось з його боку. 

Я байдуже покосився на монітор, де були відкриті файли з моїми ідеями для відеоігор Кості. Герої FIFA18, Маріо Ленд (ну, понишпорив трохи в Інтернеті), привиди Хіл Хаусу... Ну які ще адаптації я міг придумати?

Щось нічого в голову не йшло... Мало того, що всю ніч справді сидів, ось це все створював, але так, визнаю, заняття я собі знайшов швидше для того, щоб відволіктись... Тепер ще й Костя невдоволений.

Ні, ну якщо він вже працює моделінгом в одній конторі, то міг накинути хоча б якийсь задум. От куди нашим розробникам до всесвітньо відомих? Сталкери, Контра Страйк, Майнкрафт, Покемони - ось справжні скарби, які завжди будуть популярні...

- Ну з "Відьмаком" якось же проканало... Твоя ж ідея була адаптувати по-новому третю частину, - виступив я у свій захист.

Робота комп'ютерного художника мені подобалась (змалку любив малювати), але не міг я довго працювати в невідомості. Коли Костя два роки тому запропонував мені співпрацю у такій галузі як відеоігри, то мене влаштовувало все.