Розділ 5

Не бійтеся життя. Повірте, що

життя варте того, щоб його прожити, -

і ваша віра допоможе вам втілити 

це твердження в реальність.

(Вільям Джеймс)

POV Павло

Я ніяк не міг заспокоїтись.

Повернувшись додому, майже одразу, не відкладаючи в довгий ящик, зайнявся пошуками віртуальної знайомої. Можливо, я міг би й забути про невдачу і винити лиш себе у своїй наївності, та все ж я не з таких людей, що так просто здаються.

Ситуація виглядала дуже підозрілою, і в глибині душі я справді боявся, що то для мене настав час розплати.

Ну добре, давайте підемо по логічному ланцюжку. Якщо ця Юля реально не та, за кого себе видавала (а в цьому я тепер не сумнівався), тоді аккаунт у Твіттері було створено з якоюсь метою. Шахрайство? Вимагання? Таємна афера?

Все це так, але навіщо їй тоді було спілкуватись у чаті зі мною більше місяця? Хіба ж аферисти, відчуваючи легкий заробіток, не діють одразу?

Дивно, та вона ніколи не питала мене про якісь можливі статки, чи тим паче не намагалась вивідати щось про мою забезпеченість чи грошики. Це я, здається, ненароком обмовився, що є власником елітного котеджу в заміському районі Житомира. Ех, який там з мене власник, якщо я ще ні разу за тих дев'ять років там не з'являвся, усі мої права - тільки на паперах...

Можливо, якби хотів, то й міг би там проживати, та поки що цілодобова робота піцайоло та невеличка затишна квартира в новобудовах мене цілком влаштовувала.

І на якийсь момент я викинув своїх любих тіток зі списку підозрюваних, адже їм не потрібно було збирати про мене інформацію таким чином. Впевнений, що все, що їм треба було знати про моє теперішнє життя, вони вже давно рознюхали, а те, що я залишився єдиним спадкоємцем усього бізнесу та майна батька - це вже не актуально, та й їм завжди стоятиме, як кістка в горлі.

Але нічна розмова тоді в Озерному із новою знайомою Русланою, наштовхнула мене на рятівну думку. А що, якщо шахрай діяв не один, і завданням фейкової Юлі було лиш виманити мене із Житомира? А далі, поки я відсиджувався в Озерному, завітати до мого житла, щоб пограбувати. Хоча, я цим злодіям би не позаздрив, адже важливо цінного у мене в квартирі таки нічого не було.

Ну були деякі кошти, дешеві цяцьки і статуетки, які служили просто окрасою полиць моїх меблів, єдине, за що я хвилювався - це мої "геніальні" художні ідеї, які я проектував для Кості. Частина малюнків була на папері, а частина - в комп'ютері, і якщо вже злодії настільки інтелектуали, то їм би це точно знадобилось.

А от Костя міг би мене "четвертувати" за таку підлість.

Тому я, як тільки прокинувся, нашвидкуруч зібрався, і відмовившись від сніданку, запропонованого хазяїном дачі, помчав на вокзал. Потрібно було перевірити здогадки, поки я не опинився на місці обманутого Рудого із оповідань Конан Дойля.

Вже ніколи б не подумав, що можу перекваліфікуватись у детектива Холмса, хоча в дитинстві, читаючи подібні оповідання, просто марив стати героєм, який врятує світ від небезпеки. Тепер, схоже, в дорослому житті настав такий момент...

Я чомусь анітрохи не здивувався, довідавшись, що Руслана вже втекла (наскільки я пам'ятав, дівчина просто марила поверненням додому), і був би забув про неї, якби не знахідка доброзичливого дідугана, що взявся мене розраховувати. Він і передав мені в руки блокнот формату А5 із бордовою твердою обкладинкою, який був майже весь розмальований незрозумілими рисунками.

На моє щире здивування, дідуган пояснив, що знайшов це зранку, пораючись біля урн зі сміттям і вирішив віддати його мені, бо типу шкода викидати, можливо, це щось цінне. Я зрозумів, що він подумав, як і вчора в готелі, що ми з нею - хороші приятелі, або може, навіть і пара, тому і мабуть, вирішив зробити щось корисне.

Я перечити не став, оскільки дуже поспішав, і пообіцявши повернути знахідку його власниці, швидко закинув блокнот між своїх речей, переймаючись нагальними питаннями.

Дуже переживав, оскільки очікував застати свою квартиру відчиненою, з поламаним замком і цілковитим розгардіяшем всередині. В автобусі ще раз перевірив телефон - аккаунт Юлі таки безслідно зник, наче його ніколи і не існувало. 

Я декілька разів іще повводив у пошукову систему її нікнейм, але все безрезультатно. Виходить, немає такої людини в Україні як Юлія Паламарчук... Очевидно, професіонали-шахраї замітають сліди...

В автобусі вдалось трішки задрімати, щоправда ненадовго, бо я здригнувся від нової жахливої думки. А що як за всім цим стоять і справді сестри мого батька?!

Хоча, наскільки мені було відомо, Інеса ще тоді виїхала у Лондон разом із сім'єю, а Каріна забралась у Київ до свого нареченого...

Що як їм потрібні не зовсім гроші та коштовності, а цінні папери, які по суті мали б зберігатись у мене?

Туди входив батьків заповвт, дарча на котедж і право власності на всі інші батькові здобутки, а також контрольний пакет акцій його фірми. Усе це належало мені, але я ще раніше поспішив перестрахуватись, і відлав на зберігання всі документи Назарчику. Хоча, сестри ж цього не знають...

Ненароком згадались мені їхні перекошені від люті обличчя, коли вже дуже давно після траурної вечері читали батьків заповіт.

Богдан Ковельчук, мій батько, був людиною вельми відомою та шанованою у місті, адже був власником невеликої фірми, і займався виробництвом молочної та сирної продукції. Все, що я про нього знав, і буду розповідати далі, це лиш свідчення очевидців, а от мої власні враження краще нікому не знати.

Цей чоловік був вельми діловою натурою, і робота для нього була завжди на першому місці. Фірму заснувала ще його мати, а він став гідним наступником, та й майже всі свої сили вкладав у розбудову та розвиток бізнесу. Поки молодші сестри Інесочка та Карінка прогулювали пари у своїх ВНЗ та бігали на побачення з юнаками, Богдан майже днював та ночував на роботі.