Розділ 4

Найбільша ненависть виникає до тих,

хто зумів доторкнутися до серця,

а потім плюнув у душу.

(Еріх Марія Ремарк)

POV Руслана

Наступного ранку, як тільки сонце визирнуло з-за обрію, я поспішила втекти із цієї дачі, і з цього настільки непривітного селища.

Вчорашня розмова з тим Павлом досі муляла у скронях, а ще страх як хотілось спати (розійшлись ми учора десь біля опівночі). Але я відкинула всі свої слабкості і постаралась зробити так, аби наші шляхи з ним більше ніколи не перетнулись. Навіщо мені він здався?

Так, не буду лукавити, учора за милими репліками та невинними жестами я побачила зовсім іншу, відкриту, щиру, але нещасну особистість. Можливо, у якийсь момент у мене й прокинулись іскри симпатії до хлопця, який загруз у віртуальному світі, та якщо добре подумати...

Що нас пов'язує?

Цілком випадкова зустріч двох людей з розбитими серцями.

Він мені допоміг просто з почуття провини, і можливо, жалості (ох, не хочу, щоб хто-небудь мене шкодував), а я натомість віддячила своєю щирістю та відвертістю. Ми просто з безвиході обмінялись життєвими сповідями (сподіваюсь, що йому стане клепки не патякати історію мого нещасливого кохання кому попало, і висміювати наївну дівчинку, яка, можливо, ще не подорослішала), і сенсу для чогось подальшого я просто не бачила.

Я пішла, коли він іще спав, залишивши його там, на самоті, із намаганнями викреслити той злощасний день із свого життя. Правда, мене ще дуже обурила далекоглядність хазяїна дачі, який мав нахабство роздавати свої дурні поради.

Не думала, що зустріну його зранку, адже прокинувшись, почала тихенько збиратись, і хотіла вийти з дому непоміченою. Залишилось лише відлати ключ від "номеру", і я спустилась на кухню з наміром просто поставити його на стіл і зникнути.

А старий, виявляється, ще та рання пташка: сидів на стільчику уже зібраний, з бадьорим виглядом і цілковито невимушено попивав щось із кружки (чи то була кава, чи ще якесь пійло - не знаю). Трохи налякав він мене (людоньки, на годиннику шоста ранку була), адже геть не сподівалась, що ще хтось може вставати так рано.

Я й сама, зазвичай, прокидаюсь не раніше дев'ятої, а там поки полежу, виконаю всі ранкові ритуали, то це виходить ще пізніше. Та сьогодні я інакше не могла - не хотілось прогавити електричку або встигнути хоча б на якийсь автобус до Новограду (чесно, було байдуже чим, лишень би доїхати скоріш додому).

А люди похилого віку, здається, до такого вже звикли: наскільки я чула, в нас на селах прокидаються іще раніше, аби встигнути обійти господарку та побувати на городі.

Ех, інколи думаю, як мені пощастило народитись у місті...

Нехай, може хтось і скаже, що в великих населених пунктах завжди пилюка, шум, затори, світу Божого не видно через ті багатоповерхівки, торгові центри на кожному кроці, та для мене все це рідне, і абсолютно звичний ритм життя.

Не хотіла б жити в селі (і що, що там чисте свіже повітря, природа і можливість вдихнути на повні груди?), адже крім переваг, там ще є стада корів, свійська худоба, яка потребує догляду, і неміряні гектари "зеленого моря". Ця вся робота - то явно не моє.

І що, як ви думаєте, цей дідок, якому явно протипоказані цигарки (а він учора затягувався - краєм ока бачила), посмів мені сказати?

Виявиляється, він також подумав, що ми з Павлом закохана пара, і тому спершу поцікавився, чого це я лишаю свого принца самого. А я замість того, аби похитати головою, і нормально попрощатися, почала усердно заперечувати, що він - не мій. Чого я вступила в дискусію, досі не розумію...

Просто образливо, і чого це всі оточуючі нас вже встигли поженити?

- Хм, дивно... А ви збоку так гарно дивитесь разом... Ніколи б не подумав, що ви лиш вчора познайомились... - протягнув дідок, вичікуючи моєї реакції.

Насидівся учора в клубах диму, та й мабуть, уже привиджується казна-що... Ну я і розійшлась, типу "чого це має вас хвилювати?", "яке діло ви взагалі маєте до нас?", "хто ви такий, щоб про щось судити?" і так далі...

Ні, ну справді, чого стариган пхає свого носа куди не слід? Мені й без нього не солодко, а тут узяла й обмовилась, мовляв, зрадив мене наречений... Якось само собою вирвалось, а хазяїн продовжував філософствувати.

- Серйозно, значить, все тут... А ти, дитя моє, подумай, не рубай з плеча... - задумливо мовив він, а я лиш очманіло втупилась у нього. - Спробуй поговорити з ним, з'ясувати, що і коли у вас пішло не так, може, ще все не настільки погано, як ти собі уявила...

- Нічого собі! - я була просто вражена почутим. - Тобто, він вже більше як два роки живе з іншою, обманював мене постійно, і я ще маю його прощати?

Моїй внутрішній злості не було меж. Та що він собі думає, "вихователь" пристаркуватий?

Що, прожив півстоліття, і гадає, що він досвідчений, щоб щось комусь радити?

А далі, вислухавши мої протести, він видав абсолютну нісенітницю, за що реально захотілось плюнути йому в обличчя.

- Якщо так, тоді... У тебе, мабуть, є шанс помститись і почати нове життя. Взяти хоча б твого "(не)коханого", придивилась би уважніше, і...

- Гадаєте, що я настільки втратила голову, що готова полізти в обійми до незнайомця? - я реально подивувалась його спокою. - Повірте, ви мене не знаєте!

Сподіваюсь, я там не сильно грюкнула дверми, коли з виглядом ображеної пішла геть. На станції сіла у першу ж маршрутку, яка попалась на очі, попутно переконавшись, що вона прямує у потрібному мені напрямку.

Ледве стримувалась, щоб не заревіти на весь салон (ох, порадників тоді б набралось іще більше). Просто ненавиджу, коли мене хтось жаліє, і чиєсь чуже співчуття мені точно не потрібне!..

Та ось філософський ідіотизм хазяїна дачі реально запав у душу, і мені ніяк не вдавалось забути його повчання. І чому люди такі впевнені, що знають про чужі біди більше, аніж про свої? Скалку побачити в чужому оці - в нас всі на це майстри, а от зрозуміти, що комусь ваші поради абсолютно без потреби...