Розділ 3

Чим бездоганніша людина ззовні,

тим більше демонів у неї всередині.

(Зигмунд Фрейд)

POV Руслана

Не знаю, на щастя це чи ні, але номерів у готелі вільних не виявилось.

Правда, адміністратор ще щось там патякав про вільний двомісний номер "люкс" (видно, прийняв нас за молоду пару), та я навідріз відмовилась. Добре, що незнайомець також поділяв мої думки, і ми уже розвернулись, щоб іти геть (не знаю, як він, та я планувала перебути ніч на вокзалі), як на нас натрапив якийсь хлопчина.

На працівника закладу він ніби був не схожий, хіба що, можливо, його батьки були клієнтами готелю. Нуі він без усяких передмов розповів, що знає одного дядька, який періодично за гроші здає свою хату подорожнім або туристам.

Павло (до того часу він уже встиг випитати моє ім'я та назвав своє) ухопився за цю можливість, і записавши адресу, викликав нам таксі. Усю дорогу, як перед тим і до готелю, ми їхали мовчки, я зайвого не питала, та і він виявився заглибленим у свої думки.

Так, мене все ще дратувала його присутність, бо ж звалився нізвідки, та ще й як він запевнив - з благими намірами. Ну хіба так буває?

Мабуть, лише в романтичних фільмах...

Хоча, чим я краща?

Напевно, зараз і потрапила у якісь віддалені кадри любовної мелодрами, яку створив мій коханий. От наївна дурепа! Поперлася чогось в те Озерне... Для чого? Щоб побачити зраду на власні очі?

Так, мене бісило, що якийсь невдаха порушив мій спокій і безцеремонно намагався мене заспокоїти там, у парку. Для чого йому це? Стовідсотково, були свої приховані інтереси. Чого б він іще розгулював парками сам-один?

Може, також його спіткала життєва драма? Та мені начхати!

Не знаю, чи зможу я оговтатись після всього, що пережила за сьогоднішній день.

А приїхала я сюди із Новограду з абсолютно чіткою метою - навідатись до власного нареченого, з яким останній час через його службу спілкувалась лише по телефону. Арсен у мене - військовий, і вже досить довгий час служив тут, в Озерному. Проблема була в тому, що останнім часом він перестав виходити на зв'язок, от я і розхвилювалась.

Переживала, звісно, та й боялась, аби не турнули мого милого в якусь гарячу точку. Одного разу вже ледве відмазався від того АТО, зате тепер був вимушений сидіти в частині постійно (раніше хоча б на вихідні інколи приїжджав).

Серце чомусь підказувало недобре, а уява вночі малювала геть не яскраві картини, тому я наважилась.

Ніколи раніше не була в Озерному, та й не сильно розпитувала про його роботу в самого Арсена, він приїжджав (хоч і нечасто), подарунки привозив, поряд був - і мені цього завжди було достатньо.

Ба, що тут скажеш, якщо я навіть не знала адресу військової частини, де він служив. Та коли припекло, перепон для мене вже не існувало, от я і приволоклась у те військове селище. Хотіла всього лиш побачити, переконатись, що він живий-здоровий, ну а якщо все добре, то і зробити сюрприз.

На підсвідомому рівні уже уявляла, як він зрадіє, коли мене побачить. Потім же ми могли б влаштувати собі невеличкий відпочинок. Арсен би показав мені цю місцевість у всій красі...

Ага, от я наївна дурепа... Розмріялась, понавигадувала собі казочок... Я не здогадувалась, та сюрприз, здається, чекав на мене...

Та ще цей Павло потрапив під гарячу руку. Хоча ні, я мала б йому дякувати, що зараз сиджу тут, на маленькій акуратно облаштованій терасі, а не вештаюсь бозна-де. Вечір підкрався непомітно, а я все не хотіла йти в свою кімнату, запропоновану гостеприїмним хазяїном.

Таксі висадило нас біля невеличкого дачного будинку, навколо якого розташовувались зелені угіддя. Як виявилось, таки й правда, що тут приймають туристів, і Павло одразу домовився за нічліг. Мені було трохи незручно, бо цей хлопець узяв та й заплатив за нас обох, не зважаючи на всі мої протести.

Пропонувала ж поділити суму навпіл, бо не люблю бути перед кимось в боргу (та ще й не відаючи про його цілі), та він вирішив побути джентльменом. І за таксі також платив він. Ух, як же бісить ця награна доброта!

Підозрюю, що він очікує від мене якогось жесту у відповідь, та я вже не настільки ідіотка, щоб кидатись в обійми до першого-ліпшого.

Ох, як же я хочу додому!

Швидше б перебути ніч (ще й застрахуватись не завадило б кріслом біля дверей, бо ж мало що), та випурхнути звідси до рідної квартири. Так, лише там у цих мовчазних чотирьох стінах я почуваюсь сама собою.

Ну а зараз я просто сиджу тут, поглядаючи на чашечку з кавою, що приготували для нас на десерт, і чекаю. Не знаю, чого і від кого, та спогади минулого так і рвуться назовні. Може, Павло правий, і мені просто треба спустити камінь з плеч. Але кому я можу розповісти про свій біль? 

Якби ж мою сповідь потім не використали проти мене...

Я озирнулась навкруги. Безумовно, те місце, куди я потрапила, було красивим. Двоповерховий будинок, усередині - парочка кімнат, унизу - кухня, у якій господар частував нас обідом.

Чесно, я навіть не відразу збагнула, що голодна, просто проковтнула гарнір з м'ясом та тушковану рибу, абсолютно не задумуючись про смак. Душу хвилювало геть зовсім інше.

Про що це я? А, точно. Обійстя було гарно прибране, поставлена чудернацька альтанка для гостей, у самому домі недавно, мабуть, робили ремонт, тож усе було більш-менш у сучасному стилі. Ніяких стель із зорями та місяцями, ажурних арок, скрипучої підлоги та дорогих скляних вітражів (а що - будують зараз, кому як заманеться, та я ніколи не була прихильником такої помпезності).

Усе витримано в класичних рамках, та й доступні всі зручності. Може, і справді ночувати тут було комфортніше та й безпечніше, аніж у брудному кріслі на вокзалі, де повно усіляких голодранців.

А сам сад - то було щось неперевершене!

Різні сорти квітів, зелені угіддя, гарно доглянуті грядки з врожаєм - дивно, що один чоловік (якому, до речі, мабуть, уже більше шістдесяти) може все це тримати в своїх руках. Таку справу як квітникарство та ведення господарства ще треба любити. Не віриться, що цим можуть займатися особи чоловічого роду.