Розділ 2

Життя як американські гірки:

ніколи не знаєш, що 

тебе чекає за поворотом.

(Автор невідомий)

POV Павло

Мене обманули... Хтось вирішив розіграти та посміятися з невдахи, котрий повірив у віртуальне кохання.

Я прочекав цю Юлю у тому парку, мабуть, години з півтори, але дівчина так і не з'явилась. Ні, я знав, що у представниць жіночого роду завжди проблеми із часом та годинниками, ну але ж не настільки... Тим паче, що вона ж живе десь тут, то що їй вартувало перейтись до центрального парку?

Спочатку я тихенько сидів на лавочці, передбачаючи те, що вона запізниться, і спостерігав за краєвидами "зеленої зони" та грою дітлахів на імпровізованому дитячому майданчику неподалік.

Тут було на диво чисто, ні єдиного папірчика, сміття усе "зберігалось" як і належить - в урнах; акуратно підстрижені молоденькі кущі, де-не-де рясніють молоді саджанці, чутно шелест вітерця, а химерні стежечки обабіч лавочок вистелені ажурною бруківкою.

Видно, що військові дбають про добробут селища, і мабуть, самим містянам тут прекрасно відпочивається у вихідні. Шкода, що немає тут водойми, тоді б назва селища точно відповідала суті.

Ех, а я ж міг за цей час влаштувати собі пішу екскурсію, причому безкоштовну, та я все ж надіявся, що це для мене зробить Юля. Однозначно, це було плюсом, що я нарешті кудись вибрався, бо ж здається, нічого більше не бачив, окрім Житомира та його околиць, ну і ще разів два бував у Києві, і то по нагальних справах.

Звісно, я міг собі дозволити подорож навіть закордон, та й можливості навчатись десь скажімо, в Польщі, Італії чи Англії у мене були завдяки левовій частці від батькового бізнесу, що справно щомісяця надходила на мою картку. Просто я не бажав бути схожим на обох батьків. Змалку хотілось, щоб оточуючі поважали та любили мене не лише через прекрасне тіло чи вагон грошиків, а просто тому, що я - це особистість.

Можливо, трохи не такий, як усі, зі своїми причудами та невгамовною вдачею, але я - це я, і навряд чи хотів би щось міняти.

Коли сидіти і поглядати на наручний годинник набридло, я вирішив пройтись алеєю, туди й назад, потім знову так же. Красивий букет ромашок залишився чекати мене на тій же лавочці, я таким способом позначив її, щоб не переплутати.

Хоча, який був сенс у цьому?

Бажаючих відпочити було зовсім мало. Групка якихось студентів з галасом пройшла мимо, потім бабуся, що одиноко сиділа на свіжому повітрі, також кудись зникла, та й дітлахи на заклик люблячих матерів швидко розлетілись по домівках...

Меланхолія вже починала мене накривати настільки, що захотілось намалювати цей пейзаж. От був би у мене клаптик паперу та шматок олівця... Хоча, навряд чи щось би у мене вийшло, бо знаюся лише на комп'ютерній графіці, олівець у руках майже не тримав.

"Сфотографую хоча б", - подумав я, і навів камеру телефона на протилежний бік парку. Скоро ж і це заняття виявилось нудним, і я у відчаї повернувся на ту лавочку.

От і як тепер вірити людям?

Відправив цій Юлі уже, мабуть, з десяток повідомлень, а її контакт усе мовчить. Вона що, пограти зі  мною вирішила? Ні, ну навіщо було організовувати якесь побачення, якщо наперед людина знає, що не з'явиться?

Ще годину я все ж надіявся, списував запізнення на вагомі причини (може, сталось щось удома, може, загубився мобільний, або ж десь затрималась із друзями), але коли день почав хилитись до вечора і парк опустів зовсім, я зрозумів, що мене кинули.

Чий це підступ і яка у нього мета? Невже любі тітоньки вирішили познущатись після того, як я вчинив з ними не по совісті, а так, як мені тоді було вигідно?

Минуло уже десь років дев'ять після смерті батечка, а я про це не забув, думаю, що і вони пам'ятають. Не здивувався б навіть, якщо б це справді так і було. Сестри Ковельчучки ще ті с**ки...

Їм би нічого не вартувало знайти якесь лівакове дівчатко, створити фейковий аккаунт і заманити мене сюди, щоб добряче полоскотати нерви. А й справді, от що я знаю про цю Юлю?

Писала, що працює у квітковому магазині і захоплюється йогою, живе сама, а після смерті коханого хлопця її накрила депресія, і утіху спробувала шукати у віртуальних чатах... Тепер розумію, що це чистої води нісенітниця.

Не факт, що ім'я та фотографія справді належать тій особі.

"Ну звідки ти, Павле, можеш знати, хто сидить за клавіатурою з протилежного боку екрану?" - здається, моя спляча совість почала прокидатись. Від впливу шахраїв ніхто ж не застрахований...

Я б можливо, насторожився, якби ця особа розпитувала мене про статки, про мої досягнення чи можливий бізнес. А так ми просто переписувались, виявляючи один одному повагу та підтримку.

- Ну все, досить дурня з себе клеїти! Повівся на маячню, тепер пора і честь знати, - в думках промайнуло чітке усвідомлення, що пора вже вшиватись додому. І я б таки це зробив, якби мене не збила з пантелику самотня постать, що враз з'явилась на горизонті.

То була дівчина, висока, худорлявої статури, із чорнявим волоссям, заплетеним у косу. Була вбрана у бордові бриджі та темно-синій піджак, під яким знаходилась футболка або кофта білого кольору. Ще й сумочку несла на правому плечі, і якщо дивитись здалеку, можна було подумати, що то поважна бізнес-леді вийшла на прогулянку після важкого дня в задушливому офісі.

До повного образу їй не вистачало взуття на шпильках (що не кажи, а я великий поціновувач дівчат на підборах, можу любуватись ходою наших струнких клієнток із піцерії хоч весь день). Воно б точно підкреслило її осанку та додало більшої упевненості, але це лише моя думка.

Навряд чи я б звернув на неї увагу, якби у парку було людно, а так-от помітивши її засмучене обличчя та краплі сліз, що нещадно розмивали акуратний макіяж, я задумався. Декілька хвилин просто спостерігав, як ця постать повільним кроком пройшла повз мене та присіла на лавочку навпроти.