Розділ 1

Весь світ - це театр.

(Вільям Шекспір)

POV Павло

Того погожого вересневого дня я перебував у невеличкому селищі під назвою Озерне. Я подолав невеличку відстань задля того, аби тут зустрітись із дівчиною своєї мрії. Коли вийшов на автобусній станції і прийнявся за допомогою GPS шукати центральний парк, то здивувався, наскільки тут все гармонійно.

Було все не так, як я собі уявляв, адже на що найперше наштовхує критерій "військове містечко"? Отож-бо.

Думав, що тут зовсім не вистачає яскравості, бо ж десь поряд, наскільки я знав, був розташований старий аеродром (пізніше хотів навідатись туди, щоб на власні очі уздріти чудеса небесної техніки) та розбудована військова частина.

Не уявляю, як тут живеться звичайним мешканцям, коли мабуть, всюди повно вусатих чоловіків у військових спорядженнях і запроваджено строгий порядок... Ні, з одного боку, це однозначно плюс, бо мирні жителі точно знають, що захищені від можливих небезпек, особливо у такий сьогоднішній неспокійний час.

Навряд чи тут спроможеться орудувати банда злодіїв або божевільний маніяк, що у нас в Житомирі точно не було рідкістю.

Спочатку я і не дуже хотів кудись виїжджати, адже був людиною постійною, не для подорожей і мандрівок. Ні, не те, щоб я сильно та й ненавидів переїзди, просто прикипів уже до того способу життя, яке мав у рідному місті. Та й знав, що мені, щоб запланувати якусь подорож, потрібен хоча б один компаньйон (куди ж самому - це зовсім не цікаво). З моїх друзів на пропозицію повелися б усі, але це виглядало б десь приблизно так: "Якщо ти платиш, то без питань, ми з тобою". 

А щось організовувати, метатись туди-сюди, бути головним я зовсім не любив, хоча й мав таку схильність особистості як лідерство.

Планував запросити Юлю до себе (у Житомирі, звичайно, теж є де розгулятись, і я як колишній нічний завсігдатай, точно знав пару кльових місцинок), та вона вперлась, що не хоче, і що боїться. Та я і сам трохи переживав, коли почав з нею листуватись.

Як можна було здогадатись, познайомились ми, як і більшість сучасних пар, в Інтернеті. Натрапив я на її аккаунт у Твіттері випадково, і чимось це миле личко припало мені до душі. Вона була відкритою, нічого не соромилась, і з нею можна було поговорити на всілякі теми, іноді навіть заборонені.

Знаєте, до того часу, поки у мене не з'явився власний комп'ютер, і я ще не дуже знав, що то таке - ті соцмережі, то вважав, що віртуальні переписки створені для дурнів, замкнених особистостей або ж слабих на голову. Чомусь я завжди думав, що мене омине така участь, і що друзів або ту ж саму кохану половинку можна знайти без усіляких гаджетів, лишень добре постаратись.

Жили ж якось наші предки без айфонів та планшетів, і все було навіть дуже чудово - знайомились, дружили, зустрічались, створювали сім'ї - і все було ОК. А зараз же що?

Якщо раніше ти міг познайомитись із дівчиною на дискотеці, на сімейних посиденьках, чи гостюючи в родичів, чи просто знайти "ту саму" серед ватаги однокласниць, з якими часто влаштовували різні витівки, то зараз... Уся молодь прилипла до екранів смартфонів, і майже нікуди із дому не виходить.

На селах клуби простоюють, дискотеки заглохли, ба навіть на банальний похід в кафе треба було грошики, яких підлітки не мали, а батьки часто відмовлялись давати кошти на "усякі дурниці".

Зараз типу, так зручно, - досягти успіху, гріючи пузо на дивані, і щось незрозуміле постійно клацаючи в ноутбуці.

Я не був противником сучасного ритму життя, скоріше навпаки, але точно вже не належав до тих трьох категорій, про які згадував. Віртуальне життя свого часу затягнуло мене в глибоку павутину, визирати з якої не дуде хотілося.

Чому так? Не знаю, та мабуть, усе криється в тій жінці, котра мене народила. Не можу назвати її мамою, адже майже не знав, та й не пам'ятаю рідних рис, лише той день, коли труну з її тілом глибоко запихали в сиру землю.

Не було тоді на похороні багато людей, більшість знайомих її цурались і зневажали (не одна сім'я розпалась через її "екстравагантні" послуги). Не вшанував присутністю і мій батечко (йому-то що, вона навіть дружиною йому не була), лише я стояв поруч із моїми тодішніми опікунами, і просто незрозуміло слідкував за священиком.

Говорили тоді, що я зовсім не плакав, можливо, малий був та не все розумів, тепер же точно знаю, що не було мені за ким горювати. Її брудна робота виявилась важливішою за єдину кровинку. Саме тому десь глибоко у підсвідомості я боявся, що стану схожим на неї.

Іноді лякався власних бажань, бо зовсім не хотів так завершити своє існування, як вона. Хотів жити нормально - працювати, усміхатися, бути комусь потрібним. Але завжди у всьому прагнув щирості, навіть пригадую, у школі колись питався у кожного, з ким тоді водив хоч якусь дружбу, чому вони зі мною дружать.

І лише одна відповідь задовольнила мене тоді, усі інші претенденти були відкинуті через їхню корисливість. А однокласник Костя сказав: "Мені з тобою цікаво, бо ти класний, не вмієш лукавити, все робиш на диво правдиво, і можеш бути для когось цінним скарбом". Отак той Костя і досі залишається моїм єдиним найкращим другом.

Ми часто з усмішкою згадуємо той короткий дитячий діалог, коли збираємось, як це тепер модно казати, "на пиво".

Коли після закінчення технікуму почав працювати різноробочим по барах та кафешках (звісно, куди ж іще піде одинокий студент із вулиці?), то помітив, що однозначно подобаюсь протилежній статі. Із зовнішніми даними у мене, слава Богу, було все в порядку, та й ретельно слідкував за собою (ну там регулярна стрижка, гоління, правильне харчування).

Ще раніше, коли батько змушував ходити в спортзал, я там займався вправами, гімнастикою, а особливою процедурою була ранкова пробіжка. За його словами, кожен достойний чоловік має вміти тримати себе у формі. А спорт я ніколи не любив, та ще й люто зненавидів після цього, і в принципі, як і батька.