розділ 9

Олексій

Я дивився на зв'язаного Ігоря, відчуваючи дивну суміш жалю та рішучості. Жаль, бо колись ми були друзями, колегами, однодумцями. Рішучість, бо я знав, що роблю правильну річ. Не для себе, ні. Для людства.

«Довіра – це розкіш, яку я не можу собі дозволити», – промовив я, згадуючи його слова про зраду. Він не розумів. Ніхто не розумів. Вони бачили лише поверхню, не усвідомлюючи масштабу мого задуму.

Я згадав, як все починалося. Ще в університеті, коли ми разом з Ігорем копалися в кодах, мріяли про майбутнє, де технології служать людям. Тоді я вірив у чистий прогрес, у силу науки, здатну змінити світ на краще. Але з часом я зрозумів, що прогрес потребує жертв.

Світ загруз у хаосі, у безладі, у брехні. Люди стали беззахисними перед інформаційними потоками, перед маніпуляціями, перед злочинністю. Хтось повинен був взяти на себе відповідальність, встановити контроль, створити систему, яка б гарантувала безпеку та порядок. І я вирішив, що це буду я.

Технологія Ігоря – це ключ. Ключ до нового світу, де кожен буде під наглядом, де злочинність буде викорінена, де пануватиме справедливість. Так, це звучить як утопія, можливо, навіть як диктатура. Але хіба не заради безпеки люди готові пожертвувати частиною своєї свободи?

Я почув шум за спиною. Це була Христина. Знову вона. Ця дівчинка, яка так невчасно вирішила зіграти в героїню. Вона не розуміла, що її дії лише затримують неминуче.

«Я не дозволю вам забрати Ігоря», – почувся її голос.

Я зітхнув. Жертви. Завжди є жертви на шляху до великої мети.

Потім все сталося дуже швидко. Бійка, крики, постріл. Я відчув різкий біль у нозі і впав. Побачив поліцейських, що увірвалися до складу. Все було скінчено.

Але навіть зараз, лежачи на підлозі, я не відчував жалю. Я знав, що зробив все, що міг. Я вірив, що рано чи пізно хтось інший підхопить мою ідею і доведе її до кінця. Бо прогрес не зупинити.