Розділ 7

Віктор

Я дивився на монітор, де відображалася карта міста з мітками, що показували місцезнаходження Сидорова та цієї дівчинки, Христини. Їхня зустріч у парку була для нас несподіванкою, але ми швидко зорієнтувалися. Добре, що ми встановили «жучки» на її телефон. Хоч щось пішло за планом.

— Він щось підозрює, — промовив мій напарник, Андрій, сидячи поруч. — Він став надто обережним.

— Це не дивно, — відповів я. — Він же не дурний. Але це вже не має значення. Скоро все закінчиться.

Ми працювали над цим занадто довго, щоб зараз відступати. Ця технологія була надто цінною, щоб її втратити. Наші інвестори вклали в це мільйони, і ми не могли їх підвести.

— Шеф не в захваті від затримки, — додав Андрій. — Він хоче отримати результат якомога швидше.

— Олексій подзвонить особисто, якщо ми затягнемо ще хоч на день, — пробурмотів я, згадуючи останню розмову з ним.

Олексій… З ним у нас була довга історія. Ми познайомилися ще в університеті, разом захоплювалися програмуванням, мріяли про власну компанію. Але потім наші шляхи розійшлися. Ігор він пішов працювати в велику корпорацію, а ми з Андрієм та Олексієм вирішили ризикнути і створили свій стартап. Спочатку все йшло добре, але потім… потім ми втрапили в борги. Ігор тоді йому відмовив з допомогою, сказавши, що це його проблеми.

Тепер він знову з'явився в нашому житті, пропонуючи нам угоду, від якої ми не могли відмовитися. Він знав про розробки Сидорова, знав, що ми зацікавлені в цій технології. Він став нашим посередником, нашим замовником. Але я знав, що це не просто бізнес. Це була помста. Помста за те, що він колись нас покинув.

— Що з дівчинкою робитимемо? — запитав Андрій, дивлячись на мене.

Я на мить задумався. Вбивати її було не обов'язково. Але й залишати на волі було небезпечно.

— Затримаємо її, — вирішив я. — Потримаємо у безпечному місці, поки не отримаємо те, що нам потрібно. Потім… — Я замовк, не бажаючи озвучувати найгірший варіант.

В цей момент задзвонив телефон. Це був Олексій.

— Ну що там? — запитав він різким голосом. — Є новини?

— Все йде за планом, — відповів я. — Завтра вранці ми отримаємо те, що нам потрібно.

— Добре, — сказав Олексій. — Але пам'ятай, мені потрібна вся інформація. Жодних копій, жодних залишків. Все повинно зникнути безслідно. І… — він зробив паузу, — подбайте про те, щоб Сидоров не зміг нікому розповісти про те, що сталося. Це… особисте.

Від цих слів по моїй спині пробіг холодок. Я зрозумів, що ставки піднялися. Олексій не просто хотів технологію. Він хотів помститися Сидорову. І ми стали його інструментом.

— Звичайно, — відповів я, намагаючись не видати свого хвилювання. — Ви ж знаєте, що ми професіонали.

Я поклав слухавку і подивився на Андрія.

— Це він, — сказав я. — Він хоче, щоб все виглядало як нещасний випадок. Це… особисте.